Розділ «Кому незалежність, а кому біда»

П’ятого грудня Бабенків розбудив наполегливий грюкіт у двері. За вікном насипало повно снігу, який, за словами місцевих, уже не розтане до весни. Хтось гамселив у вхідні так, аж здригався будинок. Люда нашвидкуруч напнула теплий халат і почовгала відчиняти. Відразу з порога Віталій з Тернополя голосно закричав:

– Радійте, браття, ми стали незалежними!

Люся озирнулася, за нею стовбичив заспаний чоловік, долонями тер очі, не розуміючи, чого це Віталій верещить, та й взагалі задля чого він приперся в таку ранню годину аж із «Варсавуорі». Лише прочухавшись, чоловік і дружина усвідомили, що тернополянин трохи «під мухою». «Браття» розгледіли пляшку якогось місцевого питва у нього в руках.

– Браття, та як ви можете спати?! Україна, наша ненька, звільнилася від лап старшого брата.

– Говориш, як письменник чи поет. Що сталося, поясни нормально? – невдоволено бовкнула Люся. – Ну ж бо, проходь. Розповідай!

Жінка запропонувала гостеві сісти. Сама, кутаючись у халат, поставила на плиту чайник.

– То ви нічого не знаєте? – продемонстрував удавану образу. – Та ж оголосили підсумки референдуму… Український народ хоче незалежності. Нас уже визнали канадці, поляки та прибалти.

– Я нічого не тямлю з того, що ти верзеш. Ти п’яний, чи як? – Микола втрачав контроль над власними нервами.

– Я п’яний, брати мої нерозумні, – з усмішкою відповів Віталій і потягся до «братів», аби обняти. Хлопцеві врешті увірвався терпець, він посерйознішав та офіційно повідомив гучним баритоном: – Україна відтепер вільна, – зиркнув на подружжя – від них ніякої реакції. – Роз-жо-вую. Держава така з’явилася… Україна називається.

– А до цього що воно було? Не держава? – Микола знизав плечима.

– Та ви що? – Віталій встав, підняв брови та розставив руки, в одній із яких так і була затиснена пляшка. – Це ж той момент, якого ми усі чекали віками.

– Усе, чого ми чекаємо віками, – рішення щодо нашого статусу, – пробурмотів Коля.

– Тобто тепер Україна не СРСР? – запитала Люся розгублено.

– Отож-бо, отож-бо, сестро! – Віталій відкорковував пляшку.

Люда кинулася по склянки.

– Будьмо, браття-українці! – національно-свідомий молодик патетично підняв келих і залпом влив алкоголь у себе.

Віталій завжди пропагував націоналізм як єдиний можливий для України варіант. Був досить переконливий у своїх промовах. Люсі подобалося ще з Валкеали з ним спілкуватися, а хлопець викладався на всі сто у своїх оповідях, відчуваючи, що знайшов гідну ученицю. «Бодай одну наверну», – думав собі й радів. Віталій цурався свого імені й прізвища – Говорушкін. Як воно сталося, що прихильнику УПА дісталося вороже ймення, історія замовчує, але незначна деталь гальмувала й без того тернистий шлях тернополянина до мети – Канади. Другий рік чекав дозволу виїхати до далеких родичів, які мешкали в Торонто, тому не надто переймався проблемою «дадуть-не дадуть дозвіл у Суомі». Родичі-діаспоряни визнавали Віталія за свого, але були Скоробагатьками, а він – Говорушкін. Якби хлопцеві від батька дісталося прізвище не таке руське, чи що, він би вже давно був у своїй Канаді й лигав кленовий сироп у необмежених кількостях. А так – Говорушкін, прости Господи, що воно за родич корінним українським канадцям. Сам Віталій трохи відсидів у совєтській в’язниці за антирадянські заклики та націоналістичні ідеї. На підтвердження показував купу документів: приписи суду, рішення, протоколи. Мав неабиякі шанси залишитися будь-де, але прагнув до Канади, бо там, на його глибоке переконання, надсильна українська діаспора.

– От, бачте, Канада визнала Україну ще до офіційного оголошення результатів референдуму. Наступного дня, тобто другого грудня, – нервово переповідав. – А їй-бо, браття-українці, повернуся я додому. От завтра візьму та й гайну. Чекав я цього… Щоб говорити усе, що думаю… От прямо на вулиці, вийти у вишиванці й говорити, їй-бо, – промовляв крізь сльози, наче марив.

Говорушкін був надто збентежений подіями, котрі ніяк не запалювали Бабенків. Хоча вони вдавали, що неабияк задоволені, піднімали келихи, але хотіли, щоб Віталій якнайшвидше пішов. Хлопець поніс новину далі по суомських українцях, а наступного дня виконав сп’яну дану обіцянку й рвонув у незалежну свою неньку-Україну, наївно вірячи, що щось може змінитися в тоталітарній державі після вербального проголошення незалежності.