Розділ «Допит»

– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.

Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.

До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.

– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.

Натомість писарчук спокійно мовив:

– Зараз вас допитають.

– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?

Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.

«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.

– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.

Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.

– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.

– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.

– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.

Усі троє задоволено перезирнулися.

– Добре! Де, коли народилися…

За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»

Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.

– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.