Розділ «Ностальгія»

Якось Авдєєви зникли, не попередивши Люсю. Фін Юха, добряк-здоровань, із яким дружила Світлана, розповів по секрету Людочці, що вночі приїжджала машина «швидкої допомоги» й забрала їх. Куди саме, Юха зарікся не казати. Волонтер клацнув зубом об ніготь великого пальця, а потім різонув тим пальцем по шиї. «Хто його такому навчив?» – подумала Люся, бо жест був надто характерним для совєтського громадянина й означав «Зуб даю».

– Боже, Ніку, у Авдєєвих щось сталося. Їх забрала «швидка».

– Ймовірно, у Семена апендицит, – резюмував чоловік, якого не обходило хвилювання дружини.

За тиждень у таборі з’явилася Світлана. Вона змарніла, під очима – чорні кола. Художниця стояла на порозі свого будинку й нервово курила чоловікову самокрутку.

– Чого це ти раптом закурила? – жартома кинула Людочка. – Де це вас носило? Хтось захворів? Апендицит? – зазирала в повні сліз очі подруги.

– Варя… – вимовила Авдєєва та пішла до хати.

Людочка домоглася, щоб подруга розповіла, що врешті-решт сталося.

– Семен залишився з нею. А я не можу, – заплакала Світлана, падаючи обличчям на коліна Люсі, що сиділа на дивані.

Жужа розгублено гладила жінку по голові.

– Нічого, нічого… Діти хворіють… Вона одужає… Чого ж ти так побиваєшся?

– Зрозумій, Люсю, вона не видужає.

– Що ти таке кажеш? – присоромила її Люся, всміхаючись.

Світлана підвелася, налила собі й подрузі по склянці фінської горілки й монотонно сказала:

– Варя скоро помре. Рак.

Людочка здригнулася.

– Варя?!

Перехилила склянку слідом за Світланою, тоді закрила обличчя долонями й заплакала, сіпаючись усім тілом. Тепер уже росіянці довелося заспокоювати подругу. Виплакавшись, Жужа зазбиралася додому. У дверях Авдєєва попросила:

– Ти про це нікому не кажи. Я не звикла, щоб нас жаліли.

– Добре, – погодилася Люся, захоплюючись сильною жінкою. Дорогою додому Жужа перебирала в голові почуте: «Варя помре. Інша справа, що у Фінляндії її життя можуть подовжити на декілька років, у той час, коли вдома дитина уже б не жила». Зрозуміла, що спонукало цю родину покинути Батьківщину.

Авдєєвим дали дозвіл на легальне проживання у Фінляндії. Вони були щасливі. Збиралися перебратись до Гельсінкі. Світлана казала, що там кращі лікарі, найновіші технології лікування. Варвару виписали з лікарні за тиждень до цієї радісної звістки. Хоч як придивлялася Люда до дитини, жодних ознак страшної хвороби не бачила. Єдине – дівчинка була надто млява, весь час сиділа у матері на руках, пригорнувшись до неї. Мати й батько нічим не виказували свого страху перед майбутнім, навпаки, раділи шансу, який у них з’явився. Світлана обіцяла писати Людочці зі столиці.