Розділ «Ностальгія»

– Що ти тут робиш?

Фраза закарбувалася навіки у мозку мешканців «Варсавуорі», як, власне, й завчена напам’ять відповідь. На пароль реагували інстинктивно, як собака Павлова на лампочку, випалювали фінською, трохи заїкаючись:

– Я тут живу! – з гордістю, острахом, ненавистю.

Фінам було не до шмиги розбиратися, хто серед біженців гарна людина, а хто придурок, тому вони підводили всіх під одну риску. «Біженці – це біда нашого міста», – говорили на місцевих зборах й думу думали, як позбутися незваних гостей. А біженці, особливо вихідці з Африки, тим часом опановували нетрадиційні способи отримання громадянства – залицялися до суомолайненок, не перебираючи віком чи класичними канонами краси. Переважна більшість фінських жінок дітородного віку була позбавлена чоловічої ласки, як її уявляють собі ніжні особи. Фіни – народ суворий, до різних сюсі-пусі не звиклий. Сходилися, трахалися, одружувалися (чи навпаки: одружувалися, вступали у статеві стосунки), народжували дітей, пили безбожно, займалися важкою працею та глибоким неробством, депресували і, найголовніше, мало говорили. А гарячі африканці заливали дебелим фінкам такого, що ті, забувши про честь та гідність, про скандинавську гордість та чистоту крові, лазили до номерів коханих смаглявців через балкони готелю «Варсавуорі» просто без упину.

– Усі наче показилися, – бідкався Миколі новий його друг, московит Кирило, що косив під гоміка. – Педик на педику сидить. Потрібно змінювати легенду.

Кирило, якому було під шістдесят, стовбичив поряд із молодим Гєрою на березі озера Сайма. За два кроки від них рибалив Микола. На саморобні вудки досить активно чіплялася чимала суомська риба, найголовніша страва у раціоні біженців. Рибалки заощаджували на харчах. До рибних делікатесів додавалися гриби та ягоди, що їх густо насіяно у цнотливих північних лісах. Людочка взялася варити зелений борщ із кропиви, якої незліченно росло під стінами готелю. Спочатку адміністрація мала намір викосити бур’ян, але послідовники Люсиної кулінарії вблагали не робити цього. Тепер плантація годувала спраглих, голодних та нужденних, які, проте, не шкодували соціальної допомоги на золоті ланцюги, побутову техніку, шкіряні куртки та інший моднячий крам.

– І як же ми будемо змінювати легенду? – поцікавився Гєра, фактичний зять Кирила, тобто цивільний чоловік його дочки Стелли.

Стелла також мешкала у «Варсавуорі», косила під лесбіянку, маючи за подругу чоловікоподібну естонку Ринцу. Правду кажучи, ці люди, за винятком Ринцу, зовсім не сповідували одностатеві відносини, вони їх навіть зневажали, але велика біженська місія зі здобуття дозволу на проживання вимагала досить жорстоких жертв. Ринцу й Стелла жили по сусідству від Стеллиного батька й чоловіка. У «Варсавуорі» номери були спарені по два, розділяючись зачиненим на замок проходом. Псевдо-гей-сім’ї нелегально відімкнули двері й робили всередині свого двокімнатного помешкання все, що їм заманеться. Ніхто нікого не перевіряв. Щоправда, потрібно було на людях дотримуватися обраного курсу, бо ж хтось міг і донести, аби заробити собі дивіденди. Тому час від часу Кирило сидів у спільному холі готелю, ніжно обнявши за шию Гєру, а той заглядав тестеві у очі й складав трубочкою губки. Ринцу й Стелла пішли далі – їх можна було побачити за палкими поцілунками посеред спільного коридору, на кухні чи на вулицях малонаселеного міста.

– Шукатиму собі жіночку, – мрійливо розмірковував Кирило.

– Ти що, здурів? Яку жіночку? – спалахнув Гєра, кинувши об землю вудкою.

– Он, чорні один за одним ідуть звідси. Живуть, приспівуючи, з тими кобилами, які кістьми ляжуть, аби зробити любчику документи на спільне проживання. А ми тут лапаємось місяць за місяцем, – презирливо оглянув зятя, сплюнув. – Аби зиск який.

– Стелло! Стелло! – заволав істерично Гєра, повернувшись обличчям до готелю. Миттєво на балконі другого поверху з’явилася особа, яку кликали.

Гєра поманив її пальцем до себе. Красуня замість того, аби зникнути й спуститися сходами, а потім обійти готель, хвацько перекинула довгу ногу через обшивку свого балкона, перескочила на огорожу нижнього й уже за секунду стояла біля чоловіка. Такий метод пересування придумали закохані фінки, що пробиралися до африканських кавалерів. Гєра пошепки поскаржився, кидаючи спопеляючі погляди на тестя.

– Тату, ти підеш, а ми що робитимемо? Уся справа котові під хвіст? – наступали на старого, який, задкуючи, відбивався словами:

– Набридло мені Георгія твого обнімати… Хочу бабу! Будете на мене тиснути, я взагалі додому поїду… Ну, добре, добре, – врешті зламався. – Нехай буде по-вашому, – заспокоївшись, повернувся до риболовлі.

Коли молоді, потай оглядаючись, почалапали до лісу, Кирило звернувся до Колі в очікуванні схвалення своїх дій. Бабенки були утаємничені у справи сімейства.

– А я таки знайду собі жіночку. У мене вже й на прикметі є.

– Гарна? – запитав Микола, іронізуючи.

– Де там гарна, – Кирило скривився. – Ось, що я тобі скажу… Хоч і не красуня, та тепла.

Кирило по-дитячому мрійливо зітхнув.