Розділ «Ностальгія»

– Так мені й Семен каже, – погодилася.

Микола, почувши новину, згадав про свій удаваний остеохондроз і пристав на пропозицію безкоштовно побовтатися в басейні. Вирішили відвідувати комплекс по черзі, щоб не залишати дочку на чужих, хоча при таборі й було щось на кшталт садочка. Декілька разів Женьку туди віддавали, але після того, як почули, що дитина намагається промовити не зовсім пристойні слова, відмовилися. Справа в тому, що дошкільний заклад переважно відвідували діти курдів. Вони поводилися дивно, вилазили одне на одного й зображали статевий акт, матюкалися, хоч як дивно, суомською, плювалися на інших дітей та не по-дитячому гамселили один одного на очах у розгублених вихователів.

Відтоді як Люся потоваришувала з Авдєєвими, життя в таборі набуло для неї яскравості й сенсу, вона ожила, махнула рукою на викрутаси власного чоловіка й насолоджувалася життям.

– Хочеш ходити на курси народних промислів? – запитала якось невгамовна росіянка.

– Хочу, хоча й не знаю, що воно таке.

– Потім дізнаєшся. То я тебе записую, – Світлана побігла до інших будиночків із папірцем та олівцем у руках. Трохи згодом повернулася до Люсі з поясненнями.

– Я домоглася, аби керівництво табору піклувалося не лише про надання житла та грошей для біженців. Адже нам потрібна й психологічна підтримка. Ми, – мотивувала, – позбавлені можливості інтегруватися в суспільство, відірвані від нього… Вони запропонували оці курси. Клас гончарства, клас ткацтва та шовкографії. Тебе, як і себе, до речі, я записала на всі три програми. Починаємо з наступного тижня, – Свєта зібралася йти, але додала наостанок: – Не надумай тягти з собою свого песиміста. Це хоч і безкоштовно, але виключно для жінок.

Людочка, відвідуючи курси, відкрила, що має хист до малювання і взагалі до мистецтва. Світлана як художник-професіонал хвалила її роботу, бо Жужа не опускалася до простих трафаретних горщиків, що їх понавиліплювали інші учениці-біженки. Вона фантазувала. Наробила підсвічників у формі яйця з прорізаними віконцями й кришечками, які знімалися. Витвори розфарбовувала у різні кольори, надаючи перевагу жовтому, помаранчевому та червоному. Додала тоненькі зелені смужечки та сині крапочки.

– Зможеш заробляти, коли залишитеся тут, – підбадьорювала Авдєєва.

– Я навіть не знаю, чи хочу залишитися, – сумно зізналася подрузі Людочка.

– Так і думала, що це він усе придумав. Ти для нього – милиця, – Світлана жестом показала, що не хоче більше про це говорити, й повернулася до свого шматка глини.

Наступний клас Людочці не надто сподобався, хоча виявився повчальним. Жінки на ручних дерев’яних станках ткали килимки з тонко порізаних шматків тканини. Виходили доволі цікаві пістряві вироби, яким неймовірно раділи туркені. Вони обговорювали, як килимки пасуватимуть до їхніх осель.

Найцікавішими Жужі видалися уроки шовкографії. Жінка інстинктивно відчула потяг до загадкової тканини – шовку, що здався їй магнетичним. Біженкам дали на вибір білі нефарбовані шматки. Кожен обирав форму за бажанням. Більшість кидалася на малесенькі клаптики, щоб якнайшвидше зробити носовичка. Дехто тяг довгу вузьку смужку, аби розфарбувати шалика. Людочка відхопила найбільший квадрат. Викладачка намагалася довести Люсі, що той шматок мусить бути порізаний на декілька маленьких, аби всім вистачило. Українка притискала хустину до грудей і не могла розлучитися із нею, бо вже знала, що малюватиме. Їй поталанило – дві жінки відмовилися брати участь у класі. Тому, як виявилося, ділитися не обов’язково. Жужа з невимовною радістю взялася за роботу. Спочатку шовк потрібно було змочити, тоді розтягнути на рамі, а вже потім обирати спосіб фарбування. Найлегшим, який обрали усі, крім Світлани й Люди, був такий: на вологу тканину пензлем наносили в довільній формі фарбу, яка, розтікаючись, утворювала неповторний абстрактний малюнок. Якщо обрати жовто-помаранчево-червону палітру, то виходило щось на кшталт осіннього листя, якщо блакитно-сіро-синю – було схоже на море чи іншу водну стихію. Другий і складніший спосіб полягав у копіткій праці над малюнком. Спеціальним клеєм обводився контур, за який фарба не виповзала, тому й не було змішування, як у попередньому фарбуванні.

З-під Люсиних рук вийшла справжня картина. На її хустині золотим куполом сяяла блакитно-біла церква. Біля неї росли зелені дерева. Навіть ходили люди. Викладачка, побачивши картину, дозволила собі зойкнути, що для врівноважених фінів було проявом неабиякого емоційного піднесення.

– Приходьте ще раз, – сказала розчулена фінка. – Дозволю безкоштовно намалювати ще один великий малюнок.

– Такий самий? – запитала щаслива Люся.

– Який схочете.

Наступний сюжет був відмінний від попереднього. На увесь шмат щедро нанесено зеленої, синьої, червоно-жовтої фарби. Кожен колір відділявся від іншого золотистою прожилкою. Якщо хустину просто замотати навколо шиї чи пов’язати на голову, вона іскрилася фонтаном різнобарвних потічків. Але коли її розкласти на столі, то глядачам відкривався інший сюжет. Усе буйство фарб належало павичу, маленька голівка якого скромно причаїлася в кутику хустки.

– Ми можемо це продати. У вас будуть гроші, – запропонувала викладачка.

– Ні, я заберу це з собою. На згадку.