Розділ «Весілля»

– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.

– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.

– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.

– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.

Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:

– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.

– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?

– Йому можна! Він директор.

– А чий він брат? Мами чи батька?

– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.

– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.

Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.

Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.

– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.

– Дякую.

Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.

– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.

Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.

– Чого? – крізь сон промимрив Микола.

– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.