Розділ «Весілля»

Тепер із автобуса виходили жінки. Першою Людочка побачила свою любу тітку Марію. Вона мешкала на Донбасі, але з нагоди Людиного весілля прилетіла. Загалом в автобусі налічувалося десять душ – найближчих і найдорожчих для Люсі людей. Лише тепер вона зрозуміла, що таке родина. Їй хотілося, щоб перекошений паркан, біля якого вони стовбичили, розділив два світи – її і Миколин. Щоб сталося щось таке апокаліптичне, аби вони більше ніколи не змогли бути разом.

– У що це ти вбрана? – Ірина Романівна не могла відірвати погляду від своєї дочки.

– Вони так захотіли, – виправдалася та.

А на подвір’ї починалося справжнє сільське весілля. Тих, хто щойно виліз із задрипаної «Кубані» й мав намір привести себе до ладу після довгої дороги (вмитися, перевдягнутися, подивитися в люстерко), почали частувати самогоном. Наливали стограмові гранчаки й примушували спустошувати враз. Міські гості переглядалися, ніяковіли, дякували й намагалися відмовитися. Люсина мама пояснювала, що вона не п’є горілки, але її слова тонули у хоровому припрошуванні. Людочку й Миколу повели до намету. Там всадовили на почесні місця. Після них під брезент почали ввалювати гості. Жужа побачила, як її рідні туляться купкою у дальньому кутку тимчасової споруди.

– Ану, Колю, наливай! – скомандувала.

Хлопець схопився за пляшку шампанського, на горлечку якої було зав’язано бантом червону стрічку. Пляшка напівсолодкого ігристого напою – єдиний екземпляр питва промислового виробництва.

– Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! – скоромовкою прощебетала дружка праворуч від Люсі, вихопила пляшку з рук Миколи й пояснила зі знанням справи:

– Вам не можна! – сказала, почервонівши й потупивши погляд. – У вас попереду перша шлюбна ніч.

Протягом години, що лишалася до виходу процесії, молодят разів двадцять піднімали, проголошували тости, наливали холодного «сітра», примушували його випити до дна й запрошували сідати.

– У мене ноги тремтять від цих вправ, – змучено скаржилася Людочка. – Я б із задоволенням кудись ішла.

Вона дочекалася цього задоволення. Після тосту «на коня» гості вервечкою потяглися з намету. Усіх двісті чи триста односельчан без будь-яких команд вишикувалися в шеренгу по четверо. Перша четвірка – наречений, наречена та двоє свідків із червоними широкими стрічками через плече. На стрічках візерунчатими золотими літерами виведено «Свідок». Людочка й Микола відвоювали у запеклих боях, що точилися два місяці до весілля, відсутність на їхніх тілах стрічок із підписами «Наречений» та «Наречена».

Сказати про дорогу до сільради «Болота було багато» – це те саме, що схарактеризувати Другу світову війну як тимчасовий конфлікт. Людочка спочатку чесно намагалася стрибати, аби не замастити білі черевики. Але згодом, взявши приклад із Миколи, який чалапав по грязюці, не дивлячись під ноги, вирішила не перейматися й собі пішла з високо піднятою головою, розплескуючи навкруги жовту багнюку. Раз по раз її відтягували назад за фату й поділ сукні, який тримали дружки, вдвоє вищі за Люду дебелі дівки. Йшли довго. Людочка змерзла. Змерз навіть Микола. Він позбувся фуфайки, така була умова, але шапка залишалася на його голові як символ зрілості й достатку.

– Я задоволений, що в шапці, – говорив, хапаючи дрижаки.

Іноді він намагався запхати руки до кишень, аби трохи погрітися, але чоловіча частина «свідків» одразу осмикувала його, аби припинити неподобства.

– Я точно захворію. У мене всі ноги мокрі, – мовила Люся й наважилася подивитись на черевички.

Їх не було видно. На білі панчохи налипли дві глиняні кулі.

– Подивись, я ніби в глиняні горщики взута.

Молодята відверто заіржали і, хоч як їх штовхали під боки, не припиняли тішитися. Від сміху бодай трохи зігрілися.

Наступного тижня в будень Жужа й Коля тихо-мирно, без суконь і шапок, розписалися у міському РАЦСі. Увечері розпили пляшку червоного вина, з’їли фірмове мамине м’ясо по-французьки та на десерт – торт «Наполеон».

– Як чудово! – говорила Ірина Романівна, піднімаючи келих.