Розділ «Весілля»

Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».

– Я боюся! – зізнавалася Людочка Миколі, коли вони вкладалися спати перед відповідальним днем.

– А як я боюсь, – нервово посміхався наречений. – Вони купили мені ту кляту пижикову шапку.

– О Боже!

– Ой, патку мій, патку! – почула Люся крізь сон коронну фразу Миколчиної мами.

Жінка вбігла до кімнати молодят. Людочка поглянула на годинник – пів на другу ночі.

– Що сталося? – запитали разом Микола й Люда.

– Приїхав дядьо Федя й тітка Ольга.

– То чого ви так кричите? – нервував Микола.

– Та ж немає їх де покласти.

– Як немає? Онде, диван порожній, – вказав на диван, що стояв біля іншої стіни.

– Отож-бо й воно! – сплеснула руками мама. – Ви ж тут… разом… а ще… не в шлюбі.

– Патку мій, патку! – передражнив матір Микола. – Кому яке діло?

– Колінька, синочок! Ну, навіщо ж розголос? Будуть по селу пащекувати, мовляв, до шлюбу віддалася.

– Що сталося, я не розумію? – втрутилася Люся.

– Мовчи! – мимохіть кинула Катерина Степанівна Людочці й звернулася до сина: – Ти лягай на дивані. Дядька з тобою покладемо. А тітку – до неї, – метельнула головою у бік Люди.

Катерина Степанівна говорила усе це поспіхом, раз по раз оглядаючись на двері. Аж тут почувся голос із веранди:

– Катю, та клади нас уже хоч де-небудь.

– Бігом! – мати підштовхнула сина й рвонула до дверей. – Та ж заходьте, я думала, ви до туалету пішли, – ласкаво звернулася до гостей. – Тут у нас наречені. Бачте, на різних ліжках. То вам доведеться так лягти – дєвочки з дєвочками, а мальчики з мальчиками.

Усі стиха посміялися. Катерина Степанівна пішла, а гості ще трохи поперешіптувалися, пововтузилися в темноті, роздягаючись, та вклалися на відведені спальні місця. Людочка відвернулася до стіни й вдала, що міцно спить. Вона підскочила на ліжку з залізним матрацом, коли невідома гепнулася під ковдру. Дівчина намагалася зберігати дистанцію, але сусідка по ліжку відразу поринула у сон, а тоді вже перестала себе контролювати. Вона намерзлася в дорозі й тулилася всім своїм немалим тілом до дівчини, втискаючи Жужу в холодну стіну.