Розділ «Баскетбол»

Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж — він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено…

— Чотири-нуль, — почулося здалеку і зверху.

— Це тільки початок, — пролунало у відповідь.

— Гарний початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

— Граємо далі…

— Граємо…

— …аємо…

Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.

— Чого ти розлігся? — носком черевика несильно тицьнув його під ребро. — Вставай…

І Антон відчув, як зі спини в нього — вжжик! — над силу висмикнули ніж.

— Уставай-вставай… Підводься.

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і…

Село? Сусід?

Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець:

— Удало тебе Мел підібрав… Упертий ти. Граємо далі?

— Зараз? — тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.

— Ну що, нехай відпочине? — долинув звідкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

— Гаразд, — посміхнувся Людовик. — Ідіть, хлопці, в душову.