Розділ «Баскетбол»

І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.

— Готові? — Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:

— Ми ж… а тренування? Комбінації?

— Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, — серйозно сказав Мел. — Я допомагатиму вам, Людовик — їм… Фолити не треба, грубо грати не треба, свисток слухати треба, решту — сам усе побачиш, — і Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час розмов закінчився.

— Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, — пошепки сказав Вова.

— Але ж ми не тренувалися, — несміливо заперечив Антон.

Вова насупився:

— А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай зверху…

Людовик стулив губи і свиснув. Злетів м’яч; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон на мить розгубився — Вова штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, Антона нібито ввімкнули: він побачив м’яч, що б’є в наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який чекав передачі, а далі побачив усю гру — коліщата й шестерні, готові зачепитися одна за іншу, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, яке захищають, здається, Костя з Ігорем…

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігореві, а той — Артурові; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, Антон не пам’ятав його імені. Треба було позбутися опіки якомога швидше; Вова чекав паса, і Артур віддав йому пас, але Сашко — це був Сашко! — вихопився, перехопив м’яч і помчав до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і одержав відповідну передачу, знову вихопився…

Бічним зором Антон помітив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка в потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинувши вперед довгі маслакуваті руки.

— Нуль-нуль, — спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що було закотилися повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і надсилу. Випростався; носком кросівка пошпурив камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

— Не стій! — роздратовано кинув Антонові. — Грай…

Антон здивовано глянув на Мела.

— Грай, Антошо, — лагідно сказав той. — Нічого страшного.

Антон роззирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся.

Гра є грою; крізь потрясіння і крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталося відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався в боротьбу за м’яч, та зробив точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і одразу віддав м’яч Вові. Вова знову пішов на прорив, йому таки вдалося потягнути за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб забити м’яч зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І відразу — із запізненням — нахлинув біль; із плеча в Антона стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з головкою, одягненою в шовкову перуку.