Розділ «Останній Дон Кіхот»

З портрета на нього дивився, посміхаючись, Лицар Печального Образу.

Авельянеда, блазнюючи, зааплодував:

— Браво… Браво! Бравісимо!

— «Нічого більше не кажіть у своє виправдання, сеньйоре мій і пане», — сказав раптом Санчо, — «тому що нічого кращого не можна ні сказати, ні придумати, ні зробити. І хіба те, що цей сеньйор стверджує, що на світі не було і немає мандрівних лицарів, не доводить, що він нічого не розуміє в тім, що каже?»

— А ви, добродію, мовчіть, — роздратовано кинув Авельянеда. — Сеньйора Спадковість і про вас сказала своє слово, і мені вас шкода. Яке це: бути нащадком поколінь зброєносців, яким покоління Дон-Кіхотів ось уже століття обіцяють… подарувати острів!

— «Я той самий, — незворушно відгукнувся Санчо, — і острів я заслужив не менше за всякого іншого. Я з тих, про кого сказано: „йди за добрими людьми, і сам станеш добрим“… чи ще: „хто під добрим стане древом, доброю огорнеться тінню“. Я пристав до гарного хазяїна… і, коли Бог дозволить, стану сам ніби він; і нехай пошле Господь довгі роки йому і мені»!

Санчо підняв келих і в повній тиші випив; Авельянеда сопів, Алонсо ступив назустріч зброєносцю:

— Санчо… Санчо, вважай, що цієї миті я тебе остаточно за усе простив!

— Не ликом шиті, — сказав задоволений Санчо. — Зізнайтеся, хазяїне, а ви думали, що всі Панса тримають «Дон-Кіхота» на поличці, але ніколи не читають! Ви думали, що всі Панса, як їх достойний прабатько, узагалі не вміють читати, а підписувати своє ім’я навчилися, розглядаючи напис на мішках із зерном? А от вам! Чотири класи закінчили геть усі, яка б там не була, а таки освіта!..

І вони обійнялися.

Санчо подумав, що знає цю людину усього тиждень, і за цей час устиг один раз зрадити його й один раз врятувати, і що тепер згоден віддати руку за його благополуччя, та що там руку — голову…

І що тепер він з новим жахом дивиться в майбутнє, тому що одне — хоч яка неприємна поїздка з чужою людиною, і зовсім інше — бути свідком невдач, нещасть, принижень близького друга.

Авельянеда встав, ледь не перекинувши важкий стілець:

— Добродії… пробачте. Сеньйоро Альдонсо… пробачте! Я не можу бути свідком… усього цього. Бути байдужим свідком — значить бути співучасником…

Ага, задоволено подумав Санчо. Не втримався. Пробило тебе перед обличчям доказу…

Алонсо посміхнувся:

— Сеньйоре Авельянедо… Гніваючись, ви вимовили фразу, гідну самого Лицаря Сумного Образу. «Бути байдужим свідком — усе одно що бути співучасником». Згадайте, скільки разів у житті вам доводилося бути байдужим свідком! Як ви можете спокійно їсти і пити, коли зараз, цієї самої миті, десь умирають від голоду діти! І не в далеких країнах — поряд, за півгодини спокійної ходьби!

— Сеньйоре Алонсо, — подав голос Карраско, який досі мовчав. — Ми з вами тисячу разів говорили… Допомога, про яку вас ніхто не просив — теж злочин! Втручання в чужі справи, які вас не стосуються — теж злочин!

— Даремно витрачаєте слова, — махнув рукою Авельянеда. — Цьому сеньйорові здається, що він при своєму розумі… Що ж, не буду вам заважати. Прощавайте!

— Одну хвилину, — сказав Санчо, коли Авельянеда був уже в дверях. — Одну хвилину… Я хочу повернути вам ваші гроші.