Розділ «Вовча сить (повість)»

Частина перша

— Тільки цього ще не вистачало, — сказав крізь зуби Дим-Луговий і відступив у підворіття.

Повз нього протупала, пхаючись ліктями, викрикуючи темпераментні заклики, тхнучи пилом і потом, юрба шанувальників Діви Донни — протопала, як заведено, на концерт. То там, то сям підстрибували вилинялі кепки з однаковим зображенням гарненької усміхненої істоти:

— Не будь байдужим! Не будь бай-ду-жим! Не стій осторонь! Це стосується і тебе! Це стосу…

Дим зачекав, поки юрба сховається за рогом, і тільки тоді відхилився від прохолодної вибіленої стінки.

Діва Донна була знахідкою сезону, симпатичною і небезталанною панянкою, лише вигляд якої провокував у Дим-Лугового напади роздратування. Йому було страшно й огидно зізнаватися собі, що над усе на світі йому хочеться зараз плюнути і рушити слідом за юрбою — щоб стояти на площі, відчуваючи чийсь подих у потилицю, слухати музику і купатися в тому почутті спокою і безпеки, яке ніде, крім тісної компанії одноплемінників, не з’являється. Замість цього Дима зараз очікує важка розмова, а потім не менш безрадісний вечір і безсонна ніч…

На афішній тумбі, поруч із усміхненим портретом Діви Донни, жовтів прямокутний листок вуличної газети. Поодинокі перехожі пробігали очима погано продруковані рядки: вирізано вісім застав, розорено п’ять селищ, загинули приблизно кілька сотень людей, в основному мирні жителі… Перехожі йшли собі далі: ймовірно, тепер кордон зміцнять. Може, на якийсь час подорожчають овочі.

Щоб усвідомити реальний стан речей, не треба володіти секретною інформацією. Варто просто прочитати зведення — уважно! — і пригадати скромні шкільні знання з географії. Зараз Дим навіть радів, що ніхто з його співвітчизників не спромігся додати два і два, бо краще слухати Діву Донну на площі, ніж метатися містом в паніці…

Кордону більше не існувало. Зеленими степами суцільною хвилею йшли звірі; звичайно, до столиці вони дістануться не завтра і не післязавтра, а може, й зовсім не доберуться, їм вистачить поживи й на лугах… Але за два дні в місто замість караванів із продовольством повалять перелякані біженці, стратегічних запасів зерна вистачить ненадовго, і отоді почнеться найцікавіше.

Дим підняв голову, відповідаючи на чийсь погляд.

Ціла компанія дітвори, в основному дівчисьок, причаїлася на плоскому даху будинку навпроти, серед зелених стебел маленького верхнього городу. Дим змусив себе усміхнутися; малят його усмішка чомусь злякала. Компанія переглянулась і зникла, ніби крізь дах провалилась, тільки стебла загойдалися.

«Лідер був першим серед рівних; Лідер першим запитав себе, звідкіля взялися його одноплемінники і навіщо вони існують. Лідер не знайшов відповіді й пішов за нею до Хазяїв; ті відповіли на першу половину запитання, але не змогли відповісти на другу. Тоді Лідер зрозумів, що Хазяї теж недосвідчені; тоді Лідер зрозумів, що йому і його отарі самим доведеться шукати відповідь…»

(«Сказання про Лідера»)

— …Не варто так переживати. Нічого особливого не сталося; визнай, Димку, — за останні десятиліття ми стали занадто високої думки про себе. Ми розплодилися, ми вчимо наших дітей медицині й інженерній справі, тоді як пристосування, складніші за корбу для колодязя, потрібні нам, пробач, як п’яте колесо до воза… А роль лікарів-санітарів у нашому світі завжди виконували сам знаєш хто.

Хазяїн будинку босоніж снував кімнатою, і його жорсткі ступні постукували об вологе дерево — вологе, тому що Дим застав старого за прибиранням. Будинок був величезний — на сто чоловік; власник жорстких п’ят організував собі відносне усамітнення за допомогою двох полотняних ширм. Зараз за ширмами ганяли, розважаючись, залишені без нагляду діти.

Хазяїн упустив ганчірку в дерев’яне цебро, сполоснув руки під рукомийником, витер об густу вовну на грудях — кучеряву, сніжно-білу, сиву вовну:

— Одному розумнику спала на думку ідея цих самих маячків, а десяток інших розумників зуміло реалізувати цю ідею… Що з того? Погодься, Диме, це лише поворот долі, такий собі фінт, яким вона примудрилася нас перехитрити. За ці п’ятдесят років ми зледащіли і подуріли, а вовки — навпаки. Серед вовків вижили найсильніші, а серед нас — як Бог дав… От я, наприклад, старий козел, — хазяїн усміхнувся. — Проте, кінець світу відміняється, Диме. Навпаки — усе повернеться на круги своя. Ми будемо як і раніше радіти життю, хіба що життя це стане трішечки коротше… Зрештою виграють не ті, хто втече від вовків у пустелю і здохне там від голоду, а ті, хто втече на контрольовані вовками території — і розгулюватиме там під сонцем. Не вічно, звичайно, але цілком достатньо часу… І зовсім не мало, тому що після першого прориву вовки ще довго будуть ситі. Ось так, Димку; а якщо ти прийшов для того, щоб розпитати мене про рови, отрути, самостріли і всіляку іншу нісенітницю — ти прийшов не за адресою.

Дим торкнув пальцем важку прикрасу над квадратним віконцем. Прикраса відповіла низьким мелодійним дзенькотом — це металева крапля, що вільно висіла у повітрі, вдарилася об круглий узорчатий обід.

— Я хотів запитати, — повільно почав Дим, — хотів запитати, чому перестали працювати маячки.

— Дурниці… Ти хотів запитати, чим вовки харчувалися всі ці роки, коли їхня природна їжа раптом стала недоступною… По-перше, навіть у найспокійніші часи на заставах було повно нещасних випадків. То блискавкою щоглу зіб’є, то вітром знесе, то просто молодий дурник зіб’ється зі шляху і вийде на неконтрольовану маячками територію… Вибач.