Розділ «Вовча сить (повість)»

Ніякі рови, ніякі частоколи, ніякі гармати не втримають вовків так надійно, як оці круглі бляшані лійки, що випускають зрозумілий вовкам сигнал тривоги. Так казав дід. Так пояснювали дітям у школі. Це ж утовкмачували новобранцям в учебці.

Хвилювалася від вітру трава. Кімі буквально фізично відчував, як з-під захисного смороду комбінезона витікає назовні його власний запах. Витікає і розпливається над полем.

— Ідемо, — сказав він кутиками губ. — Кругом… марш.

Травинка випала з рота довготелесого; новачки спершу позадкували, потім одночасно розвернулися і припустили стежиною назад. На мить Кімі уявив, як вони повертаються на заставу, перелякані, у спітнілих комбінезонах, і доповідають, що їхній командир злякався власної тіні, і як ще за півгодини повертається Кімі — прагнучи провалитися крізь землю, але все ж чіпляючись за рештки гордості…

Довготелесий вирвався вперед. Нижчий відстав, спіткнувся, закинув за спину самостріл, що заважав на бігу…

Вітер зметнув дві хвилі — праворуч і ліворуч від стежини. Мить — і в небо злетіли сірі тіні.

Довготелесий устиг скрикнути. Нижчий на зріст нічого не встиг — голова його легко відокремилася від тулуба, який продовжував бігти із закинутим за спину самострілом. За хвилину до вуха Кімі долетів тихий хрускіт.

Через секунду на місці Кіминих підлеглих лежали два закривавлені мішки; сірі звірі скоро і, здається, трохи гидливо обдирали з тіл смердючі комбінезони.

Жоден самостріл так і не встиг вистрілити.

Кімі стояв, виставивши перед собою зброю. У повній тиші — стих навіть вітер — поскрипували на щоглах маячки та тріскала розірвана тканина.

«Не страшний нам сірий вовк!» — співав колись дідусь, підкидаючи маленького Кімі до стелі. «Не страшний нам сірий вовк, бо кордон наш на…»

Дідусь умер два роки тому.

Не відводячи очей зі зайнятих своєю справою вовків, Кімі відступив на крок. Губи його трусилися — від образи.

Він так вірив у винахід свого діда.

Дід зрадив його. Вовки повинні боятися маячків; ЦІ — не бояться.

Вони височіли перед ним — сірі туші маячили над верхівками трави. Кімі здавалося, що під черевом найвищого вовка він міг би пройти, не пригинаючись; круглі мускулисті лапи малювали в пам’яті дерев’яні палі, на яких стояв будинок Кіминої бабусі. Вовки жерли його товаришів, вони, здається, зовсім не помічали Кімі; він зробив ще один крок назад, і тоді звір, який був найближче, підняв морду.

У нього були уважні, зовсім не злі очі. Ти куди, говорив докірливий погляд. Зачекай, ми ще не закінчили…

Кімі завмер; вовк повернувся до трапези. Вітер носив над полем запахи пилку і крові; Кімі відступив ще на крок — і знову зустрівся з очима вовка.

Древній страх, первісний жах жертви перед обличчям голодного хижака нахлинув — і образливо легко вимив із тренованого тіла навички воїна. Кімі жбурнув у вовка самостріл і кинувся геть.

Йому здавалося, що він іде. Що він ще продовжує бігти — навіть коли важкі лапи подружньому лягли йому на плечі, а на горлі зімкнулися…