Розділ «Вовча сить (повість)»

Дим помовчав.

Ні, не варто вибачатися. Він звик. Він напам’ять знає статистику цих випадкових жертв. Без випадковостей на кордоні не можна, отже, без жертв — теж. Набравши пригорщу вугілля, треба бути готовим до опіку; нехай пропалиться рукавичка, щоб рука залишилася цілою. Ви — наші прикордонники, ви — рукавичка Цивілізації…

Він зробив над собою зусилля. Знову торкнув пальцем прикрасу з жовтого металу:

— Я хотів запитати, чому перестали працювати…

— …А по-друге, думаю, вовки своїх теж жерли. І поступово зжерли всіх, хто надто вже боявся маячків. А ті, хто не боявся — незначний спочатку відсоток! — розплодилися і прийшли до нас. Салату хочеш?

І старий поставив перед Димом кошик, по вінця заповнений вологими зеленими листками.

Дим заперечливо похитав головою. Його співрозмовник смачно захрумтів зеленню; Дим терпляче дивився, як він їсть.

— Що кажуть у Високому Домі? — запитав старий, не перестаючи жувати.

— Мобілізація. Всі на боротьбу з вовками. Поновлять частоколи навколо селищ, нароблять нових самострілів…

Старий фиркнув. Дістав з кошика новий пучок листків:

— Боротися з вовками — абсолютне безглузд-дя! Ну, замкнуться за частоколом. Ну, досидять до голодних спазмів, ну, вийдуть у поле зі смолоскипами. Ну, підпалять кілька разів степ… Уся річ у тім, що ми природні жертви для вовків, ми повноправні учасники цього харчового ланцюжка, а проти природи не попреш… Ти коли-небудь стояв перед вовком? Я — стояв… Не дивно, що хлопець, натренований попадати в мішень десять разів з десяти, побачивши вовка, обов’язково промахнеться. Чи кине смолоскип… Це над нами. Це в крові.

Дим мовчав.

— Але не все так погано, — сказав старий, не перестаючи рухати щелепами. — Вовки не вбивають просто так — тільки, щоб поїсти. А з’їсти усіх у них просто фізично не вийде — шлунок-то не гумовий… І от, здавалося б, живи в злагоді з природою, гуляй спокійно і не думай про майбутнє — рано чи пізно, а вмирати таки доведеться… Але ні. Цивілізація в небезпеці, давайте зробимо ще самострілів, — старий фиркнув знову, з рота в нього вилетіло кілька маленьких зелених клаптиків.

— Якби наші предки так міркували — ніколи б не додумалися до маячків, — сказав Дим, струшуючи з рукава недожований салатний лист.

— А толку? — старий анітрохи не зніяковів і ні на секунду не перестав жувати. — А що вартують вони тепер, ці маячки, сказати — чи сам розумієш?

Дим мовчав. Під вікнами посилювався галас — шанувальники Діви Донни поверталися з концерту. Удари бубна і ритмічне гудіння дудок перемежовувалися речівками: «Якщо з нами не гуляєш — дарма час ти витрачаєш. Якщо з нами не співаєш — нащо в світі проживаєш…»

— Ми залишаємося отарою, — гидливо повідомив старий.

— Ми ріка, — повільно сказав Дим. — Ріка тече руслом, не прислухаючись до писку окремих краплинок… По-моєму, це правильно.

Старий хіхікнув:

— Дивні слова… Чи думав я, беручи на поруки антигромадського шмаркача, якого збиралися вигнати світ за очі за провокуючу поведінку… Чи думав я, що через двадцять із хвостиком років цей шмаркач стане пишномовно висловлюватись на захист рідної отари…