Розділ «Глава 1»

— Якби дехто частіше з’являвся на роботі, — не підвищуючи голосу, промовив він і в кімнаті запала така тиша, що було чутно падіння кожної краплини дощу за вікном, — то цей дехто знав би, що дозвіл на препарат отримано більше місяця тому.

— А друзі-австрійці знають про побічні ефекти препарату? — не вгамовувався Грицько, на якого відповідь начальника відділу експертизи, дозволів та сертифікації медпрепаратів, хоч і подіяла, як холодний душ, проте полум’я презирливої заздрості все ж не загасила.

— Як знають і те, що не існує антибіотиків без побічних ефектів, — відрубала дівчина. Директор схвально захитав схожою на більярдну кулю лисою головою.

— Чудово. Грандіозно, — Василь Петрович не втримався й аж верескнув від захоплення.

— Як вам це вдалося, моя люба? За «Острайхфарм» ми ганялися три роки… фірма норовлива, мов дикий мустанг… кращі менеджери зазнали поразки… а ви за два тижні… такі блискучі результати… ви просто маг.

Маг. Чарівниця. Гірка усмішка торкнулася вуст Світлани. Легко бути чарівницею, коли тобі всього двадцять п’ять, ти маєш гарну фігуру і витончене личко. Навіть норовливі мустанги — чоловіки. Усе до нудоти легко.

— Ваші досягнення, моя люба, неодмінно відіб’ються на вашій зарплаті, — сказав нарешті директор те, що вона хотіла почути. — А тепер продовжимо. Як я вже відзначив, співпраця із західними регіонами нашої країни є нагальною проблемою і вимагає першочергового вирішення. Нам повинно бути соромно за відсутність зв’язків із тою ж Галичиною, Хмельниччиною, Івано-Франківщиною… Ми підписуємо угоди та контракти з іноземними країнами, а в межах своєї, рідної, існують білі плями, і…

Бу-бу-бу-бу-бу. Світлана закинула ногу на ногу, і абрикосового кольору спідниця безсоромно поповзла вгору, відкриваючи для огляду стрункі стегна. В роті у Григорія пересохло, погляд, спрямований на дівчину, був заздрісним і хтивим водночас.

— І як ти тільки не мерзнеш? — пошепки, щоб не почув директор, запитав він. — Надворі плюс один, злива і волога, а на тобі шовковий костюм. Не боїшся дещо застудити?

— Якщо ти не застудив язика, плескаючи ним без упину, — теж доволі тихо, але не опустившись до шепотіння, відказала вона, — то мені за мої мідні яйця нічого й боятися!

Грицько замовк. Виявляється, Світлані відомо, що про неї кажуть на фірмі. І це, судячи з усього, її не обходить. Не дівка — танк, пре до мети, заплющивши очі, і не дивиться, що там тріщіть під чобітьми — гілки чи голови. Що ж, колись це їй неодмінно віділлється.

— Штучні перепони… — бубонів тим часом директор, — ми, як найбільший на Україні виробник ліків… контракти з Польщею… Угорщина, Чехія, Австрія, Німеччина, Росія… а половина України… стратегічний ринок збуту… хто поїде у відрядження до Львова?

— До Львова? — Грицько пересмикнув плечима, ніби від холоду. — Тільки не я.

— По-моєму, — крізь зуби процідила Світлана, — тебе ще ніхто туди не посилає.

— І слава Богу. Вони там усі схиблені націоналісти і ненавидять російську мову.

— Яке паскудство! — підхопила дівчина. — Таке враження, наче вони — українці. А на твоєму місці я б посоромилась привселюдно зізнаватися в тому, що ти манкурт. Учи рідну мову, Грицю, я десь чула, що навіть мавпу можна навчити кільком словам. В тебе є шанс!

Григорій зціпив зуби і порахував до десяти, щоб трохи заспокоїтись. Скандал — це останнє, що йому зараз потрібно, тим більше — із директорською улюбленицею. Витримка і малодушність — різні речі, підбадьорював він себе. Різні речі, різні… і він не буде сперечатися з істеричною фригідною сучкою.

Не хоче — подумки констатувала дівчина, на всі зуби усміхаючись генеральному директору. Грицько не хоче вчити ніякої мови, в нього і російська кульгає на обидві ноги. А от її, Світлану, він хоче, як би не старався це приховати, хоче, і ненавидить її за свої бажання. Та швидше на вербі вродять груші, ніж вона із власної волі опиниться на одному гектарі з цим покидьком, у якого очі розміром із шпилькову голівку, мозок, як у колібрі і ніс, вічно задертий догори від неіснуючих перемог. Відчуваючи, як їй закортіло тріснути по цьому кирпато-хвалькуватому, загостреному кінчику кулаком, Світлана стиснула руки так, що нігті вп’ялися в долоні. Одночасно з цим Василь Петрович сказав:

— Що ж, добровольців немає. Тоді… Світлано?

В його голосі чулися запитальні і навіть прохальні нотки, але Лана знала, що це лише данина ввічливості і хорошому ставленню до неї, його надії і певною мірою фаворитки. Накази — а попри всі запитальні знаки на кінці речення, це був саме наказ — обговоренню не підлягають. Та й чому б їй не розвіятись? Бачить Небо, вона це заслужила. Лана кивнула на знак згоди.