Розділ «Глава 7. Якість сприймання світу»

Так, я була впевнена в собі, адже, коли людина каже, що не може нормально жити без мене й оживає тільки в моїй присутності, це повинно щось означати! Обличчя, повне сарказму, повернулося до мене, і я зрозуміла — в очах Аліни падаю все нижче.

— Ось він сидить, — прошепотіла вона. — Чекай, я не бачу його думок… Чи їх просто немає… А ось у тебе забагато мрій та почуттів. Ти — як травнева веселка серед листопаду. Спробуй розслабитися і не накоїти дурниць, а я не можу на все це дивитися. Піду пошукаю щось не таке сумне.

— Ти підеш?

Мені було страшно залишатись на самоті з моєю Любов’ю. Без інтуїції і з коханням, боялася потрапити в халепу. Але Аліна миттєво зникла. Одразу мене оточив світ звичних звуків і живих теплих тіл. Серед купи чужих облич я побачила його благородний профіль і не помітила ніякої аури навкруги голови. Не можна було сказати, що він чекає з нетерпінням, він просто розглядав білу з зеленим серветку: звичайна зустріч, звичайні розмови, звичайні варіанти розвитку стосунків. Я на мить зупинилась, а він помітив мене — і в його очах прочитала тільки безтурботний спокій солідного чоловіка та зрозуміла, що не зможу отак зненацька продемонструвати своє почуття, що не маю права порушувати рівновагу його життя. Та мене спиняли не тільки шляхетні пориви. Дати йому зрозуміти свої почуття — означало взяти на себе велику відповідальність за можливі майбутні стосунки, а я не готова була відповідати. Краще було б, якби він сам щось мені запропонував. Але йому не потрібні були тривалі стосунки, — це читалося прямо на лобі. До того ж, чому я вирішила, що зможу з ним бути завжди? А коли він все-таки наважиться, а я передумаю? Мабуть, краще буде йти за його переконанням, якщо воно в нього є. Не можна було залишати його без права приймати власне рішення. На цій рішучій ноті мене помітив мій янгол, а я помітила легкий рух кольору біля нього — йому стало цікаво.

Рухалася як у дурмані. Він підвівся мені назустріч. Ми сіли поруч. Він роздивлявся мене, і я, нарешті, побачила, що в нього сіро-сині очі. Мого улюбленого кольору. Я чекала від нього якихось слів, але він просто дивився на мене. Покрутив меню у руках, і я переконалася, що в нього тонкі пальці та зап’ясток. Моя улюблена форма рук. Але він не розмовляв, і його аура непохитно застигла в зеленому кольорі. Мовчання затягувалося, він це помітив і почав говорити. Це була звичайна світська розмова. Я була змушена вести себе так, немовби постійно вештаюся по таких от ресторанах, мене нічим не здивуєш, і я страшенно стомлена. Він був спокійний, наче для нього теж не в новинку були подібні стосунки. Я підтримувала розмову, але його близькість змушувала потроху нервуватися.

— Ви не поспішаєте? — спитав він, коли я наїлася.

— Сьогодні — ні.

Може, далі щось буде? Я зіщулилась і перестала дихати.

— Прогуляємось трохи? Я не дуже люблю всі ці ресторани, і майже ніколи не ходжу сюди.

— А чому сьогодні пішли? — питання здалося мені трохи дитячим, але я зраділа, що він стає щирим.

— Заради вас.

Почалося. Він оговтався і осідлав свою красномовність. Зараз я буду витримувати атаку найсолодшими компліментами і, певно, вже через пару речень захочу в усе повірити..

— Це добре, що ви знайшли час поспілкуватися зі мною, — почав він тільки ми вийшли надвір. — Ви надихаєте мене на подальшу роботу, на нові творчі задуми…

Тут він замовк і неуважно подивився навкруги. Я вже знала напевне, що для нього спілкування з жінками протікає саме в такому ключі й намагалася не бути дурною і не вірити усьому беззаперечно, але спробувала перейняти його жартівливу та легку манеру спілкування.

— Дякую. Це взаємно, — сказала якомога простіше.

— Справді? — одразу пожвавішав.

О, ці його емоційні фонтани! Я захоплююся видовищем радісного флегматика або сумуючого сангвініка. Ми з ним представляли собою саме таку пару. Якби я не боялася потрапити в дурне становище, то в ту ж хвилину збудувала б сходи до відвертої розмови, але за мить до мене повернулися мій острах та невпевненість. Я не здатна була виступити режисером наших взаємин: усе, що я собі напланувала, здавалося мені або занадто банальним, або вульгарним, або старим.

— Так, це правда, — тільки й сказала.

По очах бачила, що йому приємно це чути, але тільки й усього. Здоровий глузд підказував, що псувати нашу дружбу інтимом — це злочин. І далі розмова знову пішла в спокійному руслі. Ми гуляли тихими старими вуличками. Темніло, накрапав дощ, але для мене ніколи не існувало кращої погоди. Було ясно, що сьогодні нічого не відбудеться і ми розійдемося, так і не домовившись про наступну зустріч. Інакше й не могло бути, бо ми сповідували однаковий принцип: «Нічого не роби, і проблеми вирішаться самі собою.» Чудовий і корисний для психіки принцип, але нинішня ситуація сама по собі могла розв’язатися тільки убік повного нуля. Хтось мав зробити перший крок, але ніхто не наважувався. Ми були неспроможні — це точно. Все б склалося набагато легше, якби він не дуже цікавив мене. Я б не хвилювалася, яке враження справлю тим чи іншим вчинком і поводила б себе природніше; він би переходив постійно зі стану захоплення у стан роздратування і тим часом втрачав би рівновагу й наближався до якогось рішення. Але я весь час усього боялася, хотіла справити позитивне враження, хвилювалася і чекала від нього того, про що він і не здогадувався. А він, як досвідчений гравець, спостерігав за мною і теж чогось чекав… Так ми й прочекали кілька годин. У мене почали боліти ноги, і я згадала першу Алінину розповідь про марність довгих вечірніх прогулянок. Стало сумно, але з ним було так добре, так затишно, що я не зрозуміла, навіщо роз’їжджатися по домівках.

Усе ж вийшло, як я раніше думала: він підвіз мене та просто сказав: «До побачення». А дома мене чекала збентежена совість.