Розділ «Глава 2. Країна великих дерев»

— Я відчуваю.

— Ти не можеш відчувати.

— Тоді просто повір мені.

Мій погляд ковзнув по жвавій автомобільній трасі й загубився у темряві не прорізаного ліхтарями неба за містом — я відчула себе зовсім маленькою на тлі великого світу. Не вірилося, що серед мільйонів маленьких приладів у механізмі загального прогресу, саме я мала перетворитися на скрипку й зіграти сольну партію. Поступово мене охоплював тихий літній вечір, а затишний сіро-блакитний світ мав якусь містичну силу. Я пливла в неясному тумані напівреальних мрій, обриси й образи ставали зовсім нечіткими, і я занурювалася у стан, схожий на ліниву дрімоту. Все навкруги було таке спокійне, що контраст з моєю збентеженістю ставав занадто очевидним. На самоті дуже довго страждати не хочеться, життя продовжується, і янгол залишається собою, а я — собою, тільки і всього.

Коли перша твереза думка майнула в моїй голові, я з полегшенням набрала повні груди вечірнього повітря.

Вечір був чудовий, сутінки охоплювали мене м’якими лапами, гуркіт машин доносився здалеку, і можна було розрізнити шелестіння листя під час вітру. Я дуже люблю колір вечірнього весняного неба: прозоро синій. Влітку небо безкольорове від спеки, восени — затягнуто хмарами, а взимку в мене нема часу милуватися вечорами — темніє ще під час робочого дня. Я підняла голову й залишилася наодинці з величною безоднею. Я хотіла уявити себе птахом і подивитися на землю його очима, щоб хоч на хвильку відірватися від буденних негараздів. Я слухала момент тиші та насолод жувалася весняним ароматом, що змішувався із запахами індустріального міста.

Зненацька все здригнулося від страшного брязкоту, до якого через мить приєднався жіночий зойк. Мені стало моторошно, і я відчула, як у мені все стиснулося. Ще через мить — стало так тихо, начебто завмерло навіть повітря; секунду панувала мовчазна порожнеча. Я почала дихати та глянула вниз: прямо під містком розігралася драма людей і машин. Справжня жахлива трагедія, повна крові, зовсім реальна, несхожа на мої моральні блукання. Як в уповільненій зйомці, внизу бігали люди, безпорадно зупинялися машини, народжувався і ширився неясний гул голосів, до яких дуже скоро приєднався моторошний звук сирени… Епіцентром події виявилася перевернута, зім’ята машина з розтрощеним склом на узбіччі дороги.

Від висоти й несподіваного руху внизу в мене паморочилося в голові, але невідома сила, та ж сама, яка примушує людей дивитися усілякі надумані й життєві жахи, стримувала мене на місці. І я з незрозумілою зацікавленістю спостерігала, як із салону понівеченого автомобіля люди витягнули два тіла. Вже темніло, але я розрізняла деякі лінії. Після недовгої метушні одне тіло (мабуть, жіноче, бо там було довге біляве волосся) швидко поклали на ноші та всунули в карету швидкої. А тіло того, хто був поряд, загорнули в мішок, накривши голову… Люди в уніформі приїхали швидко та працювали впевнено. Мені стало моторошно. Я відчула, як перевертається моє серце. Не болить, не щемить, а саме перевертається. На дві секунди я втратила контроль за тим, що відбувалося навкруги, перестала дихати й бачити світ. Вже на третій секунді стовбичити далі на містку було неможливо. Через хвилину я занурилася у темні алеї вже безлюдного парку. Через тридцять метрів стало знов тихо та спокійно. Нечасті вечірні перехожі нічого не знали про трагедію, від якої їх відділяли триста метрів у довжину і п’ятнадцять хвилин у просторі. Великі непохитні дерева навівали на мене меланхолійні образи. Я хотіла вийти до живих людей, щоб не заглиблюватися в одвічні питання про цінність і непередбачуваність людського життя, про марність будь-яких планів, дріб’язковість проблем та близькість вічності в кожній нашій миті існування. На щастя, до багатолюдних вулиць було вже недалеко. Нічне місто жило за звичайним розпорядком. Багатомільйонний мегаполіс загубив ще одне життя…

По дорозі додому я забігла в кафе й приглушила тривоги за келихом коньяку. Ненавиділа себе у миті слабкості, але знала, що вони швидкоминучі. Я не сумнівалася, що мій співмешканець і не подумає на мене чекати, а ледь стемніє, піде гратися в комп’ютерний клуб. Як тільки в моїх вікнах погасло світло, я зрозуміла, що можна повертатися додому. Там автовідповідач знервовано перерахував мені з десяток імен. Одна з моїх подруг погрожувала будь що мене спіймати та випити зі мною гарного вина. Я набрала її номер і сказала — приходь. Ми напилися до повного забуття, поговорили про вічне й залишилися кожна при своєму.

— Ну, чому вони весь час усього бояться? — моя подруга обурено жувала мій хліб і сир і дивилася у вікно.

— Він хотів вільних стосунків — я дала йому стільки свободи, що більше не буває. І він перелякався! Замість того, щоб займатися зі мною сексом — лежить, напружується, щось несе про вічні цінності, а я розумію, що в нього знов нічого не вийде.

Бідна, вона була втіленням суцільного страждання. Тричі телефонувала мені сьогодні ввечері й наговорювала щось на автовідповідач. І коли я нарешті повідомила, що вже вдома, вона в ту ж мить прибігла до мене. Подруга перебувала зараз в інтенсивному пошуку щастя, не перебираючи методів, користуючись усіма можливостями. Той, кого вона зустріла півроку тому, здавалося, підходив їй в усьому, тільки не хотів одружуватися. Його буцімто бентежив ще живий чоловік подруги, з яким вони жили спокійно та довго, народили двох дітей (хто був реальним батьком знали не більше десяти небалакучих людей нашого району) і продовжували жити разом, не зважаючи на помітний рух жінок та чоловіків на теренах їх шлюбних взаємин.

— Знаєш, серденько, — я пережила несподіваний стрес та випила багато коньяку, а тому була дуже лагідна, — в нього просто не виходить більше з тобою. Що б ти йому не казала, йому все вже знайоме, а тому нецікаве… Я ось нещодавно послухала одного красунчика. Він сказав, приходь, я все владнаю. Я прийшла, і що, ти думаєш, було? Ні-чо-го. Він, бідний, так здивувався і перелякався, що занімів та забув геть про все, що учора співав.

— Тобі хоч співають, — поскаржилася подруга, — а мій мовчить, доки не вип’є чарочку спиртного. Після ста грамів він стає приємним, сміливим, шляхетним… Тільки наступного ранку прокидається тверезим і несміливим — ось що гірко.

— Він тебе боїться або просто боїться стосунків.

— Та чого мене боятися? Я ж — ідеальна коханка, до того ж, зручна в побуті! Що іще йому треба? А що треба твоїм? — подруга вже теж випила не один келих вина, а тому хотіла визначитися та поставити усі крапки над «і».

Мені було прикро це казати, але я мусила була зробити коротке резюме наших довгих синхронних невдач:

— Якщо ми погоджуємося на двосторонні вільні відносини та сприймаємо своє окреме «я», а не «нас» разом — вони починають хвилюватися та про щось думати (що зовсім їм не притаманно), в них все падає, і стосунки зводяться нанівець. Якщо ж ми втрачаємо розум та віримо їх солоденькім обіцянкам, йдемо, куди вони кличуть — переляк настає миттєвий та смертельний. Знову ж таки, все падає, і стосунки навіть не починаються. Тобто, як не крути, нічого путнього не вийде у будь-якому разі.

Тут ми замовкли. Мені було сумно від того, що коньяк починав вивітрюватися, і найближче майбутнє нічого не обіцяло, що приходила ніч, і в мене попереду загрозливо маячіло ще одне безсоння. А день, що закінчувався, був занадто серйозний і невдалий навіть для мене. Якби була здатна робити правильні висновки, то, напевне, вирішила б, що в моєму житті підведений певний підсумок. Але я, на жаль, не вмію складати події одну до одної, а множити їх або підносити в степінь — тим більше. Я не знаю, як можна щось відчувати чи робити висновки — я можу користуватися тільки тим, що є зараз.

Пізно увечері в моїй голові просвітліло, і я чомусь увімкнула програму Ситуація. Коли з екрана посипалися подробиці аварії разом з крупними планами і тілами постраждалих, в мене виникло незрозуміле відчуття моєї особистої причетності до трагедії. Голос за кадром лаконічно повідомив, що той, хто був за кермом, загинув одразу, а його супутниця, що сиділа позаду, ще мучиться в лікарні. Після таких вечірніх новин мені стало холодно.