Розділ «Глава 14. Романтична колекція»

— Це чудово, — погодився гість. — Але, люба, що будеш робити з другим варіантом, невже залишиш його осторонь?

Правду кажучи, саме так я і збиралася зробити, але докори сумління у вигляді Славкового духу не дозволяли мені прийняти просте рішення.

— А в чому, власне, проблема?

— У тому, що він — людина, яка нещодавно зробила вибір, і гратися його почуттями не бажано.

— Але ж не міг він закохатися за одну ніч!

— До чого тут ніч, — Славко був невблаганний. — Ви досить давно зустрічаєтеся.

— І що, я маю на це зважати? І це після того, як вони всі мені розповідали, що любов — це казки для істеричних дівчаток, що любов — не привід для шлюбу, а шлюб — не привід для кохання? Після того, як я переконалася, що ні з сексом, ні без сексу вони нездатні на гідні довгі стосунки? Я зустріла чоловіка своєї мрії, але незабаром з’ясувалося, що інший — теж моя доля. Двоє на одну — це нонсенс.

— Вибач, але нонсенс — це ти. Звісно, у хорошому розумінні цього слова. Але, Марго, я не можу спокійно спостерігати, як ти топчеш чоловічі серця і не вчишся на власних помилках.

— То що, стати черницею? — розгубилась я.

На що він відповів суто чоловічою філософською формулою:

— Чого, скажи, будь ласка, ти дивишся на коханця як на потенційного чоловіка? Я не вірю, що така цікава жінка, як ти, мріє про шлюб. Що за наших скрутних економічних умов у ньому може бути цікавого? Ти вже мала одну невдалу спробу. Навіщо ж тепер летіти з шовковими крилами кожен раз на вогонь, як дурний метелик? Живи та давай жити іншим, насолоджуйся, якщо хочеш, але не прив’язуйся та не ототожнюй себе з чужим чоловіком. Все піде набагато краще.

— Як це, спробувати? Що саме робити?

Він розвів своїми довгими руками:

— Ти чудова й чарівна, але я не можу дати тобі відповідь на таке питання. Ти повинна вирішити сама. А моя роль — тільки нагадати тобі, що ти можеш помилитися.

З цими словами він зник. Повітря сколихнулося, на мить усе завмерло, і всі речі в кімнаті повернулися до звичайного порядку. Гості пішли, і моє життя нарешті належало знову тільки мені. Дивно, але радості я не відчувала, навпаки, виникло сирітське відчуття покинутості. Як же тепер буду приймати рішення, якщо нема кому щось цінне порадити?

Все це чудово, але ж ми удвох з Ліною накрутили в моєму житті такого, що вистачить на кілька яскравих біографій. Я так захопилася, що забула, де я, а де вона. Геть переплутала наші почуття, а останнє побачення поріднило мене з Аліною навіки. Принаймні, мені так здавалося години зо дві тому. А зараз я повинна щось із чогось вибирати. Вибір…

Мене все життя лякало це слово. Чому не можна було поєднувати у собі такі діаметрально протилежні речі, як два чоловіки. До того ж, невідомо, як саме будуть розвиватися події. Я, нарешті, зрозуміла, що не хочу більше нічого вирішувати. Не можу більше брати чоловіка, робити все необхідне та повертати на місце. Хочу іншого ставлення у принципі. Хочу, щоб хтось сам вирішив мої проблеми та взяв наді мною довічне шефство. Може, це була старість, а, може, переоцінка цінностей, але одноразові зустрічі стомили мене. Я б могла розкритися, але не знала, чи варто це робити. Безліч разів намагалася почати жити сьогодні й зараз, а замість того страждала ще глибше, пиячила та губила червону стрічку свого життя.

Коли зійшло сонце й залило мою оселю теплим світлом, я згадала про свого наставника, про якого зовсім забула в метушні останніх місяців. Було досить холодно для співу на відкритих просторах, але для мого гуру холод не міг стати перешкодою. Я пішла шукати його, але музиканти давно переїхали в інше місто. Я ходила довгими холодними переходами, і усюди навколо мене гудів натовп, стояв густий сигаретний дим, під ногами чавкала багнюка, в ніс бив запах швидкої кухні.

Я залишилася сама без своїх янголів-охоронців, без гуру, і мала прийняти важливе рішення на свій страх і ризик. Мені стало сумно: невже все скінчилося? Я відкрила Біблію на випадковій сторінці й прочитала: «Самі ж ви знаєте, брати, що наш прихід до вас не був даремний». Я перебувала в роздумах півдня і зупинилася, коли відчула присмак волі та солодкої самотності. Мої речі, моє життя, моя квартира — все вимагало моєї любові. До мене дійшла проста істина: треба любити себе. А вслід за риторичним висновком прийшло єдине розумне рішення — нічого не робити й ні з чого вибирати. Зручний принцип: не мати принципів. Я вирішила чекати, хто з якими пропозиціями з’явиться на горизонті.

Щоб чекання не було сумним, я згадала про старих вірних подруг. Звісно, усі одразу вибачили мені тимчасову відсутність у зв’язку з невдалим, але щирим коханням. Нас було троє, колись ми всі одружилися в один день і являли собою яскравий приклад усіх варіантів заміжжя. Перша, Алла, була така правильна й щаслива, що інколи я дивувалася нашій дружбі. Друга, Анна, зверху правильна, а всередині — глибоко нещасна. А третя — власне я. Ми трималися разом ще зі школи та зріднилися одна з одною настільки, що інколи плутали, де чия таємниця і що з ким трапилося. Наша близькість не заважала нам час від часу пліткувати удвох про третю, але все одно ми були найкращі подруги і ніколи не ділили чоловіків. Секрет полягав у наших абсолютно різних смаках. Алла любила свого чоловіка, Анна віддавала перевагу міцним брюнетам, а я хаотично закохувалася у того, хто потрапляв під мій романтичний настрій. Ми розумілися без слів. Вони миттєво прибули до мене з пляшечкою вина та лимонами.