Розділ «29»

— Спитайте ще… Я вчила. Просто розгубилась… Будь ласка, — а дурненькі коров’ячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю…

Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з'єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщить од внутрішнього тиску. А ось тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.

Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдалося відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.

Забагато думок одночасно.

… — Людина — це інформація, — Камінський нервово, похапцем затягує в себе димок, наче цілує сигарету. Поспішає, поки не забув цитати. — Ми створені з неї. Як там далі? З неї сформовані наші серця, голови й долоні. А ще — прилади та інструменти.

Ігор кашляє від сизого диму, крутить головою й завзято не погоджується з ним:

— Ця галузь — туманна трясовина. Отак відразу й діяти — не пізнавши до кінця нейрофізіологічних та нейрохімічних механізмів процесу?! Коли будь-який вплив може порушити крихку рівновагу мозку? Схаменися! — робить затяжку і знову кашляє…

Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.

— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?

Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.

…Раїса поправила обидва бантики на Ірочці — на поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хоче, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.

Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:

— А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, — схилялась до донечки, а великі блискучі очі — очі ображеної телиці — дивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав…

— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:

— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…

— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!

Проте далі він реагував лише на образи, що спалахували в мозку.

…Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота:

— Їж, падлюко! Ми вже по горло ситі твоїми двійками!

Юлька задихався від сліз, розпачливо рюмсав і силувано жував огидний шорсткий папір. Його трусило від страху та ненависті, найбільше ненавидів щоденник і школу з усіма вчителями, книжками та учнями, найбільше боявся вітчима. А матері завжди було шкода. Вона плакала поруч п'яними слізьми й голосила: