Розділ «26»

— У тебе в очах.

Здивувалась, але за мить уже опанувала себе:

— Заспокойся, Томко, це просто відблиски сонця, день сьогодні сонячний!

Упевнено сіла за кермо, звичним рухом скинула затісні туфлі — заважали як слід відчувати педалі — і сільською вуличкою скерувала автомобіль до траси. Звернувши, перемкнула швидкість — і вперше відчула, що всередині неї оселилася… істота.

Жінка. Яка під час несподіваного для неї прискорення раптом продемонструвала Софії таке захоплення, такий екстаз, вискочила зі схованки в свідомість — і злякала.

Це божевілля? Роздвоєння особистості?

Ні, ні, все гаразд. Треба заспокоїтись — і все минеться.

Біля мосту — знак, знизити швидкість. Уповільнити дихання. Це просто дівчина зі сну.

Незбагненне створіння! Її звали… Огнеславою? Огнеслава — яке незвичне ім'я… Ні, звичне, звичайне, майже своє… Зовсім своє, власне, таке ж, як і Софія. Софія-Огнеслава, одна людина — дві пам'яті.

Софійка не в лісі росла, читала про генетичну пам'ять. Нічого страшного, просто спадкові спогади прокинулися в свідомості цієї ночі. І добре, стало легше жити. Разом з ними з'явилося те, чого завжди марно прагла: упевненість, що й вона має право на радість. І зможе досягти свого. Бо варта цього. Як і кожна людина в цьому світі.

Долаючи стрімкі кілометри асфальту, все збільшувала і збільшувала швидкість.

Мчала на схід. До міста своєї долі.

Сонце попереду. Світить в очі.

Пам'ять Огнеслави заповнювала мозок, минуле спліталося з минулим, сподівання з розчаруваннями — ставали нерозривними, як світло й тінь.

Щось ззаду тихо. Поглянула в люстерко: Федір спить, повалився на бік. Загальмувавши, замкнула дверцята, щоб не випав ненароком. Бридливо здригнулась, доторкнувшись до нього.

Поїхала далі. Нога знову сильніше натиснула на педаль газу. Опустила бокове скло — її засліпило буяння барв, чисте, ясне, прозоре; світ співав свіжим весняним леготом, зустрічав досі не відомими пахощами асфальту й бузку. Огнеслава повністю віддалася захопливому, новому чаклунству — керувати дивовижною швидкістю. Мчали на неї й відступали вбік дерева, будинки, чорно-білі стовпчики, автомобілі, люди! Стрімко летів назустріч крейдяний пунктир розділової смуги.

Обігнала маленьку вантажівочку — її високий тент похмурого болотяного кольору затуляв усю красу асфальтової стрічки попереду. Потім — незграбний жовтий автобус, опуклобокий та повільний, мов черепаха. Ввійшла в азарт, залишила позаду кілька легковиків, один з них тягнув за собою причіп зі смішним номером 22–44.

Стоп. Міліціонера помітила запізно. Він махнув жезлом. Молоденький, високий, стрункий.

Чого злякалася? Він не зробить нічого поганого.

Загальмувала, зупинилась. Далекувато, та це байдуже.