Розділ «26»

Своє.

Було дивне відчуття, що разом із нею дивиться ще хтось. І тому вдвох вони бачили більше, розуміли глибше.

Підняла руки — хотіла торкнутись обличчя — й завмерла, милуючись ними: вишукано-красиві, з довгими, сильними і гнучкими пальцями, акуратними матовими нігтиками.

Простенька золота обручка чомусь здалася зайвою — зняла її й завагалась. У пам’яті промайнули ціна, обставини придбання, біла сукня, фата, обряд, чоловік, залежність, туга.

Стоп, про це не зараз!

Сховала каблучку в саморобну бірюзову косметичку і знову повернулася до дзеркала. Пальцями обережно розгладила зморшку між бровами — вони стали не такими надломленими. Добре, це тільки перший крок.

Уважніше придивилась до кожної рисочки. Всі правильні, проте невиразні, звичайні. Очі, якщо придивитися, загадкові. Їх можна вважати сірими, але в цьому кольорі просвічує і щось синювате, і зеленкувате, і золотаво-жовте. Але якщо придивитись — тільки тоді. А на перший погляд — звичайні, сірі. Вії занадто світлі, потребують фарби. Хутенько підфарбувала їх тушшю. Тепер краще.

Волосся. Русяве, поблякле, осіннє. Занадто м'яке і якесь безбарвне.

Зібрала в ріденький жмутик, скрутила й заколола на потилиці шпилькою. Зовнішністю ніколи не пишалась, а волоссям і поготів.

— Прокинулась? Вітаю! У вікно дивилась? Поглянь-но у двір! — Це зайшла кума Тамара.

Невисока, кремезна, ступала важкувато. Пістрявий ситцевий халатик замалий, щільно облягає великі груди; голі руки дебелі й міцні, як у чоловіка. Чорнява, смаглява, від м’язистого носа кривиться різкий кут ранніх глибоких зморщок. Голос низький і простуджений:

— Наші від учора з перепою так і хропуть просто неба.

Пішла за нею на ґанок. Учора цілий вечір просиділи тут на сходах, гомоніли про життя. Опівночі кинулись: а де ж чоловіки? На веранді — засохлі на тарілках залишки бенкету на двох осіб, а в домі — тільки Данько малий спить, навіть злякались, але невдовзі знайшли своїх благовірних у садку — лежали на землі, мов побиті, в таких незручних позах, що тверезому годі й уявити.

Софійка намагалась розбудити Федора, хвилин зо п’ять термосила — марно. Лише промимрив, на два метри дихаючи перегаром:

— Відчепись. Не з-зава-жай… спати.

— Захворієш!

— Не твоє ді-ло! С-со-ба-че… — очі заплющилися, як у пластмасової ляльки.

Попросила Тамару допомогти перенести п’яних до хати, але та розплакалась і пішла спати, лаючи пиятику, чоловіка й усе на світі. Машинально попленталась за нею — в голові гуділо, все тіло нило, і нічого не хотілося, тільки впасти — і не прокидатися. Як усе це набридло! Заснула, ледь голова торкнулась подушки.

Блискавично згадала все це, спускаючись до занедбаного палісадника.

Федір та Юрко лежали на землі в тих самих позах, що й уночі, сопіли, роззявляючи роти.