Розділ «26»

Поглянула на них байдуже, як на чужих. Оцей, що так огидно задер догори вгодовану пику серед жовтих нагідок — її Федір? Її? Це йому вона роками дозволяла знущатися з себе? Помилуй, Боже, далі з ним жити не можна. Адже зовсім нічого спільного вони не мають…

Зовсім нічого?

Отже, те, що вчора здавалося найміцнішими ланцюгами, сьогодні вже не варте уваги.

Щось трапилося…

— А бодай би ви й не прокидалися, п’янюги! — Тамара, широко розставивши ноги, нахилилась до Юрка, почала торсати за плечі.

— Облиш, сам устане, — ніби вперше почула свій грудний голос. Приємний.

Починався новий день, сонце зігрівало обличчя, запалювало щоки, а плечі все пам'ятали дотик теплих рук з довгими пальцями, міцними й ніжними.

Вона рухалась, мов у сні. Збирала в сумку речі, свої та Федькові, заливала в бак машини пахучий до запаморочення бензин, допомагала Тамарі готувати їсти, навіть жартувала з малим, чорним, як жук, Даньком, але бачила все, наче на екрані — старий, багато разів бачений фільм про чиєсь чуже життя, не її.

Іноді раптом привертали несподівану увагу знайомі плями на старих шпалерах, брудна раковина в кухні, завжди повна немитого посуду. Зі співчуттям думала, що Томка не від природи така неохайна, просто звикла до вічного безладдя, справ завжди стільки, що переробити всі неможливо, грошей ніколи не вистачає…

Але переймаючись рутинними справами, не переставала бачити захоплені сяючі очі. Темні, нічні, прощальні. І пізнавала в їх виразі закоханість першої зустрічі.

Уві сні згадувала попередній сон, який наснився раніше? Вибухово-бентежний, коли стояла серед сонячного лугу — в самісінькому його серці — і небо сліпучо-синім шатром загиналося з обох боків — і не могла поворухнутись, тільки очима стежила за дивним вершником, який тричі об'їхав кругом неї. І не сказав ані слова.

— Огнеславо! Огнасю! — покликала ззаду, з-за блакитного виднокола сестра. І чорний чаклун, у якого тільки обличчя було білим, дуже білим, усміхнувся, відірвав нарешті свій погляд від неї, злегка ворухнув поводом і помчав геть на вороному коні. А за ним, чвалом, — вершники в чорному.

І тому що останній його погляд на світанку був дивовижно схожий на перший, у серці буяла надія на майбутнє щастя.

Так не буває.

Але було…

За сніданком чоловіки ліниво копирсалися в яєчні, з кислими мінами виколупували з неї шматочки смаженого сала.

— Ну що, куме, на доріжку? — масно всміхнувся Федір.

— Та ти ж за кермом… — скривився Юрко, але трохи оживився, очі засвітилися від бажання перехилити чарку.

— Софійка поведе, не вперше!

— Ну, тоді дозволимо собі по маленькій, — полегшено згодився Юрко й заметушився, дістаючи з шафи гарну пляшку з-під імпортного бренді, наповнену мутнуватою рідиною з гидким запахом.