Розділ «18»

— Чого тобі?

— Я не знаю напевне… Але Талка, може, ще й жива… Її живою поклали до могили.

Гайнелій неприродно сіпнув головою:

— Звідки знаєш?

— Я закопував вихід.

— Чому її не вбили?

— Дуже кричала, що хоче жити… Закопали живою.

— Могилу знайдеш? Зараз, уночі?

— Та воно можна спробувати…

Гайнелія наче буря підхопила, сам не встиг опам'ятатися, як збіг з крутого схилу, взяв із собою кількох молодиків і, шаленіючи від розпачу й надії, що колючками сплелися в душі, вскочив до затишного намету, де сиділа без прикрас, у довгій білій сорочці з вишивками, які зазвичай носили жінки орачів, Огнеслава.

Стисло розповів усе про Талку.

— Їдьмо, — підвелася дівчина, — тільки запам’ятай: якщо вона мертва, я нічим зарадити на зможу. Мертвих я не воскрешаю. Зачекай біля намету.

Місячна ніч розлилася над степом. Зоряна баня вкрила прохолодним шатром спраглу від спеки шурхотливу рослинність. Немов повільно віддаляючись, поступово стихав табірний гамір.

Прошелестівши запоною, вийшла Огнеслава. Вже вбрана в чорне, вона сяяла, мов місячна ніч. Запитала в степовика, який розповів про Талку:

— Від чого помер Алдан?

Той здригнувся, але відповів статечно:

— З коня впав. Дуже невдало, оком на дрючок. Пробив усю голову.

— Одразу вмер?

— Ага.

— Їдьмо мерщій.