Розділ «12»

Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя впевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, — і не міг, вона здавалася йому надто величною.

Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.

— Ну хоч трохи? — перепитав нетерпляче.

— Волосся в неї таке, як і в тебе, — тихо мовила старенька. — Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.

Від цих спогадів стало ще сумніше.

З боків наче стискали важкі камінні стіни — і повітря тяжко лягало на груди.

Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м'ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:

— А які пундики чаклуни їдять?

— Звичайні, — прислуга показала великі рідкі зуби. — Тільки спершу їх зачаровують.

— Навіщо?

— Вони ж живуть в іншому часі.

— О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.

— А ти не думай про це, то й голова не болітиме, — доброзичливо мовила служка.

А як про таке не думати? Перевернувся кілька разів. Прислухався. Гайнелій, лежачи під стіною з протилежного боку, тихенько посапував.

Знадвору долинув тихий спів. Хлопець нечутно підвівся й підійшов до невеличкого шестикутного віконця, обплетеного мереживом рослин. Тоненький ріжечок місяця тьмяно світив угорі, проте постаті чотирьох служниць було добре видно на тлі височенного муру. Троє з них сиділи на масивних зубцях, а одна стояла. Вони співали дивну пісню, її Диводан знав, вона була про кохання, але мелодія… Дуже нагадувала передзвони, що їх чув у чаклунській світлиці. Причім кожна з жінок співала її по-своєму, вони немов плели одну сорочку з ниток різних барв. Голоси розходилися, розпадалися, а в кінці зливалися воєдино. Наче кілька сопілок грали одну мелодію, але кожна на свій кшталт. Уявив, як звучала б вона у нього… Та якби ще додати ріжок, на якому грають степовики…

Відчув, ніби в руках тримає свою сопілку. Перебрав пальцями в повітрі — зітхнув за втратою та вирішив обов'язково зробити нову…

Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.

Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музика — спліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже й страшно, а навіть красиво й захопливо…