Розділ «12»

— Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, — Диводан заговорив якось невпевнено й сам здивувався — чому?

Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.

Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.

— Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, — мовила вона, карбуючи кожне слово.

Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.

Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.

Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:

— Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?

— Саме він.

— У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?

У відповідь рудий хлопець лише знизав плечима:

— А що мені залишається робити?

Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою…

Уночі він довго не міг заснути, усе згадував давні розмови з бабусею:

— А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..

— Давно… Ніхто цього вже не пам’ятає. Згинула без сліду.

— І Огнеслава про це знала?

— Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно…

— А вона?

— Затуляла обличчя руками й не сперечалась.