Розділ «6»

— Голосував за Януковича? — не вмовкав лейтенант. — За лугандонів голосував? Тепер ходи й скигли, — сплюнув набік.

Дідусь одійшов аж до стовпа, однак жалібно став, хотів розвести руками, але тільки ляснув об поли.

І знову став.

— Ну що ти ждеш? Бо, диви, вертольот прилетить, вріже, — нервово озирнувся на небо Влад.

Коли він одсунув запинало й ковзнув у бункер, йому аж дух сперло від тепла — розжарено сяяла буржуйка й тепло розходилося низькою стелею, під нею мліло кілька бійців, обійнявшись з автоматами; та ще по стінах відсвічували теплом різні дитячі малюночки з привітаннями.

— Чуєш, Вітько, — тихцем штовхнув він крайнього, — десь у тебе в хазяйстві кельма була?

— Йди на хєр, — не розплющив очей той.

— Да тут сходити кудись нада, — шепнув на вухо Влад, і вже зметикував, що через північний лаз можна просковзнути непоміченим.

— Оп’ять ти про свого діда? — надувся той. — Да хєр з ним.

— От тобі все хєр, скіки там тої мороки?

— Через таких, блін, дідів, ми тут і торчим, ти б його, суку, спитав, за кого він, сука, руку тягнув? Всі вони тепер тут скиглять, самі винуваті.

Знову замружився, набираючись тепла, бо прогрівся вже й бронік, Вітько був завбачливий, навіть у ньому й спав, а на підколи не відповідав,

«бо ви мудаки, як ті посунуть, то не будуть ждати, коли ви в броніки влізете».

Словом, був взірцем завбачливості, як і всі волиняки, туди під металеву пластину підклав товсту книгу, «бо метал холодить», брехав, насправді десь винюхав, що самураї робили панцери з паперу.

Влад хлюпнув у кружку чайку, обхопив рукавичками, й тепло крізь пальці потекло до рук, а зі шлунка гарячий напій сотався назустріч, аж мимоволі подумалося — скільки того щастя треба?

Озирнувся на Вітька — цих волиняків не розбереш: чи спить, чи прикидається, бо й той мав теорію: «спати треба упівока: одним оком поспав, потім — другим, куди квапитись?»

Він мав на увазі «квапитись до смерті» і потайки мріяв, як приїде на якийсь курорт і виспиться вже в два ока.

...Дідок більше розгубився, аніж зрадів, побачивши на порозі солдата, що похапцем вийняв кельму, — справді, півпічки розкурочено, інше все посунулося. Влад, що міг, наквецяв глиною і підсунув, підпер на місце, орудуючи цеглинами швидше, аніж старий вдячно торохтів:

— Ой, синочка, вотак, сука, влетела, — показував на вікно, — окошко-то раз — і в кускі! Харашо, шо не взорвалась, сука, бо тут, бля, всьо разнесло би.

Вікно було заліплене каламутним поліетиленом, однак світло пробивалось.