Розділ «15»

Зборовши останні сумніви, розвідник протягнув мотузку із замка, подалі від башти, й заліг, втупивши тепловізора в ніч.

Шумова картинка постала раніше — автоколона сильно поспішала, отож Жорік захвилювався, а коли гуркіт вискочив на пагорб, він, виждавши мить, щосили шарпнув.

І пташка вилетіла, наче фотографічний зблиск гармати вирвав із пітьми не лише бризки води, викинуті з башти, а й автоколону, котра завмерла в спалаху, тимчасово цілісінька, бо снаряд не долетів, — броньовик, далі джип, дві штабні машини, камуфльований автобус, вантажівка педералів, цистерна — словом, увесь джентльменський набір,

щоби, вмить пронизаний, спалахнути по черзі,

спершу випатраний бетеер,

потім зблиснули наступні, досконало засліпивши тепловізор, а Жоріка — радістю, аж він насилу схаменувся, щоб кинутися в башту й закласти наступний заряд,

було тільки дві секунди, щоб перезарядитися: «козак стріля, а Бог кулі носить».

Гуркнуло, однак не так вдало — певно, перший приціл трохи збив планку, проте розворушив осине гніздо — по броні заляпотіли кулі.

Словом, почалося те, що і в давній притчі про двох бандерівських кумів:

«Було нас двоє, я і вуйко Йван. Аж видимо: їде фіра москалів. То вуйко Йван взяв Гранату, замахнувсі, але Граната випала й’му за ковнір. І вуйко пішов до пана Бога. І знов лишилося нас двоє — я і фіра москалів».

...Полум’я освітило околиці, отож солдати хутко отямились і, стріляючи, подалися перебіжками до позиції, Жорік пару разів огризнувся зі свого «калаша», не так для оборони, як краще вказати їм напрямок наступу.

Вони на деякий час залягли, а тоді, посипаючи кулями й матюками, знову почали оточувати Жоріка.

Але його вже там не було; своєю потаємною стежиною він квапливо виповзав звідти, тож коли ті разом кинулися в атаку, їм враз стало не до нього —

кілька мін добряче трусонули дійсність, сповістивши, що вона тепер навколо складається з мінних полів.

...Виглядав він некепсько, лише трохи в глині, однак вона не затуляла щастя, яким пашів розвідник; друзі радісно плескали по плечах, витрушуючи куряву, він сміявся у відповідь, одганяючи втому, яка от-от наповзе на нього, а далека заграва ворушила темряву, ще раз оглушивши вибухом міни.

Наступний день Жорік відлежувався, відпивався волонтерським чаєм, слухаючи компліменти, особливо коли вони були по рації, і вже вкотре переповідав:

— Чесно кажучи, боявся. Хто ж його знав, у якому стані гармата? Прочистити я її не зміг. А як рвоне? Бач, там одна гільза була трохи прим’ята, чорт її зна, як вона себе поведе.

— Повела! — невідомо про що підказували колеги і просили чомусь повторити про мінне поле.

Минуло трохи днів, і Жорік, обвішений обладунками, взяв у руки свого щупа, взяв рамки, взяв із собою, звісно, чуйку і знову вирушив до засідки.

— Ох, не ходив би ти туди, — радили друзі. — Бог його зна, чи педерали вже переказилися?