Розділ «15»

Жорік довго намірявся, аж доки почав підкопувати важку башту, яка втрамбувалася і, звісно, не посунулася.

Однак, приповзши на другий день, хлопець побачив, що таки просіла спереду — ґрунт потроху поступався, й жерло нахилилося.

Сподівався, що її щасливо не розірве, тут на поміч прийшла давня історія ще з 70-х років, коли на Тернопіллі колеги-спелеологи відкрили карстову печеру і нарекли її «Атлантида», бо там поряд була ще одна загадка — старий дот з гарматою всередині. Про неї, іржаву, місцева влада не раз сповіщала у военкомат й інші армійські інстанції, але ті лише одмахувалися, дивно це, якщо зважити, що діялося колись у бандерівських краях.

І ось одного дня один з юних спелеологів смикнув там якогось важільця, від чого снаряд усередині несподівано вистрелив. Байдуже, куди поцілив, головне інше — жерло не розірвалося. Ну, тут набігло переляканого керівництва і зброю демонтували. Але не про це мова.

Бо тепер поставала проблема, як націлитися вночі?

Адже прозирити тепловізором крізь стволину не вдавалося.

Отож розвідник почав заміряти гуркіт далекого мотора, звукові особливості полягали в тому, що спочатку долали похилий пагорб, а тоді ефектно відлунювали по цей бік, потім фуркотіння мотора зрадливо скидало оберти; отож він удень вчився слухати із заплющеними очима, як і коли гуде мотор.

«Так і музикантом можна стати» — власне, музика й наштовхнула хлопця на снайперську ідею.

Так-так, поганий той розвідник, який не хоче стати снайпером. І от, нарешті, є така можливість.

А от як із перекинутої гармати «снайперувати», як навестися вночі?

Тут на допомогу прийшли самураї, так-так, з давніх середньовічних воєн Японії.

Легенда оповідає, що вороже військо надовго облягло фортецю, а облога надто затяглася. А серед оборонців була одна флейтистка, і от, щоб здолати нудьгу, вона виливала свій сум о нічній порі музикою. Чи знала вона, чим це окошиться? Можливо, бо чому б тоді їй не грати вдень?

І от сталося: кожної темненької ночі ворожий полководець прибував під високий мур фортеці, обирав там найзручніше місце і впадав у ейфорію од високого мистецтва.

От питається: а як без тепловізора його поцілити?

Виявилося, що й на це в самураїв знайшлася вигадка: вдень вони навели на це місце добрячу фузею, зафіксували міцно мотузками, а вже вночі, давши флейті награтися, завдали фінального акорду — стрельнули!

І геть точно — ворожого воєначальника не стало, й облога щасливо урвалася.

Цікаво, чи та флейтистка й снайперка — одна і та ж особа?

Отож, зиркнувши вдень у «пряму наводку», він радісно побачив осьову лінію далекої шосейки, навівся на неї, посунув трохи дуло, налягаючи на стовбурець.

Жоріка тим часом мучила інша естетична проблема: який набій закласти першим — бронебійний чи фугасний?

Порадившись із самим собою, вирішив, що ліпше бронебійний, адже в автоколоні може виявитися попереду бетеер або й беемпе, а для нього кориснішим буде саме такий заряд. Бач, танкова довжезна гармата б’є з нелюдською силою, вона здатна проткнути що завгодно.