Розділ «13»

— Хочеш, щоб через тебе, щеня, нам шлунки скорчило, ти лінишся, сука, набрати з путнього колодязя?

Ну, можна було їх і зрозуміти: вони бо вкалували цілодобово — жнива таке діло, нерви й так натягнуті, щоб ще якийсь пацан їх тобі смикав.

Однак єдиний висновок він зробив несподівано:

о, шлунки.

Це було як підказка.

Отож він вирішив назбирати дурману, розім’яв бубки й вкинув чимало до консервів з борщовою приправкою.

Розвальцювати кришки, досипати, а потім знову закрутити не становило проблеми для хазяйновитої сільської дитини, але створювало ще й алібі — адже до казанів він і близько не підходив, то які ж можуть бути підозри?

До того ж він, привізши консерви, одразу ж погнав геть, щоправда, завернувши за лісосмугу, заховався споглядати, тобто вдовольнити свою просту дитячу цікавість — а що з того всього вийде, якої сили дрисня?

Ефект стався вражаючий — замість заслабнути на пронос, механізатори хутко вилупили очі й почали повзти. З жахом хлопчина дивився: хто втрапляв у багаття, не відчуваючи вогню, до тих він кидався на допомогу і як міг направляв у інший бік, мотався серед очманілих, здогадавшись скерувати у виярок, а там вони вже щасно «буксували» на місці.

Як вони очуняли й боролися з мігренню, він не знав, бо звільнився з контори й замаскувався аж на хуторі в своєї тітки; словом, спалах народної наркоманії минувся йому безслідно.

...Сепарастам особливо подобалося, коли яка цурка одскакувала вбік і зв’язаний Звіробій дрібно скакав по неї.

— Во, бля, как зайчік скачєт, га-ага!

Хоч би як пильно вони додивлялися, хоч би як пасли його, а вгледіти не здатні, що він встигав щоразу зірвати збоку кілька бубок бур’яну — Донбас бо на дурмани багатий.

Не довго йому дали перепочити:

— Давай, давай, зайчік.

Але він встиг у кишенях розім’яти трунок до того, як його змусили весело скакати до багаття й носити дрівця, добре, що казан був широкий, і за димом ніхто не догледів, як він вкинув туди «приправу».

Коли ті посідали до страви, йому дали нарешті спокій, він сидів і спокійно чекав, почав навіть хвилюватися, чи подіяло зілля.

А Бог його зна, може, воно не дозріло?

А може, сорт не той?

Однак з радістю зазначив, що очі в них почали рости, тобто вилазити, потроху почали вони випускати з рук ложки-казанки й ставати навкарачки, настав жаданий момент, коли всі почали очманіло повзати — спогади його раннього дитинства не пішли їм на користь.