Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

— Мої будуть валізи! Мої! Тремти, Париж! — шепотів гарячкувато і реготав перекотисто.

Чет, Міра та Дубківський, між тим, їхали полем. Почало сутеніти.

— Будемо ночувати у степу? — спитала Міра у Чета. Той знизав плечима.

— Поїсти б, — сказав Дубківський. — Зранку ані крихти у роті.

— Зате сам у роті побував, — засміялася Міра.

— Добре хоч хатка не жувала, а ковтнула, — теж засміявся Дубківський. — Он дивіться, наче вогники попереду. Хутір якийсь? Поїхали!

— Стій, — наказав Чет, став вдивлятися. Дійсно, попереду вогники якісь були. Наче хутір.

— Що таке? Купимо поїсти, поспимо по-людськи. Їдьмо! — квапився Дубківський.

— Ти ще не напився? — спитав Чет, про щось міркуючи.

— До чого тут це? — образився Дубківський. — Кожен міг у таку халепу потрапити. Просто пити тоді хотілося.

— А зараз їсти, — сказала Міра, яка теж підозріло придивлялася до вогників.

Зупинилися, замислилися.

— Ну добре, подивимося, сказав Чет і поїхали до вогників.

Попереду був дійсно хутір. Справжній, не такий, як ото хижа хатинка серед поля. Тут і садок, і сараї, і город. Непогано жили люди. Он і собака з цепу рвався, гавкав, попереджав про гостей. Під’їхали, Чет постукав у ворота.

— Хто там? — швидко відгукнувся жіночий голос. Зовсім не наляканий, хоч вже ніч майже і часи он які.

— Хазяйко, пусти переночувати з дороги, — попросився Чет.

— Не пущу, — роздратовано відповіла жінка. — Їдьте собі далі!

— Хазяйко, заморилися ми, — сказала Міра і зітхнула.

— О, а ти, дівулю, що, з ними їдеш?

— З ними. Люди ми мирні та смиренні, шкоди не зробимо, пустіть переночувати, будь ласка, — загомоніла Міра голосом професійного старця.