Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

— Спи давай! — Чет не звик на такі теми патякати.

— Так, кохання дивні речі робить з людиною, — не звернув уваги на грубість товариша Дубківський і солодко зітхнув. — У мене дівчина є в Охтирці. Така красуня та розумниця! Ти б знав! Я оце хотів скарби для України здобути і потім до Оксани поїхати. Вона мене чекає. Ми одне одному пообіцяли чекати, присяглися у вічному коханні.

Чет скривився, бо не вірив у вічне кохання, знав, як мало важить слово, особливо у теперішні часи, коли все змінювалося дуже швидко, і не знаєш увечері, що буде зранку.

— Чого ти гмукнув? — невдоволено спитав Дубківський. — Не віриш? Дарма! Це ж кохання! Справжнє кохання! Треба тільки знайти ту людину, свою половину! Ти знайшов. Я ж бачив, як ти на Міру дивишся. Бачив. Вона красива. Панянка. Це дуже добре, бути закоханим. Думати про неї, чекати. Без цього життя порожнє і…

— Тихо! — Чет зненацька підхопився з револьверами в обох руках.

— Що таке? — злякався Дубківський, сам схопився за зброю, не міг її швидко знайти в сіні, нарешті підвівся. — Що?

— Та кажан наче пролетів, — заспокоїв Чет. Навколо все тихо було, ніч як ніч, коні стояли спокійні. Дубківський знову заліз у сіно. Він хотів розповісти Чету про своє велике кохання, про те, що він теж би наклав голову за свою Оксану. Потім згадав про свої вуха і зрозумів, що з таким причепом навіть головою накладати якось не з руки. А що вже казати про те, щоб до коханої прийти! Зітхнув, вже не мрійливо, а сумно. І треба було ж води тої попити! Завжди його підводив організм. Але він сильніший за тіло. От привезе купу грошей для України і стане героєм. Газети про нього писатимуть! Його подвиг оцінять, призначать міністром чи генералом. Поведе він військо до нових перемог і розквітне Україна. Дубківський вже був далеко у мріях, уявляв, як про нього писатимуть у підручниках майбутнього. І кожна українська дитина знатиме сотника Дубківського. Вірніше, гетьмана Дубківського. В історію він збирався увійти гетьманом. Ось він сидить в орденах, поруч з ним Оксана, діти бігають, їхні діти. У них буде багато дітей, щасливих дітей, які зростатимуть у незалежній Україні.

Сотника охопила млосна змореність, і він заснув, наче дитина у колисці. Посапував собі у сіні. Чет же сидів зі зброєю напоготові і прислухався. Щось йому тут не подобалося, але сам не знав, що саме.

У хаті жінка запропонувала Мірі поїсти.

— Юшка є, чаю зараз підігрію.

— Та ні, дякую, мені б хлібця вистачило, — попросила Міра.

— Та ну що ти! Що там той хлібець? Хіба хлібцем наїсися? Ти ж подивися, яка ти худа! Шкіра та кістки! Чоловікам такі не подобаються! А ти хлібець та хлібець. Поїж!

Але Міра наполягла на своєму і нічого, крім хліба, не їла. Жінка запропонувала випити самогону, але Міра не пила. Жінка сказала, що нагріла чавун води, можна було б помитися у великій балії. Але й тут Міра відмовилася. Тоді жінка постелила Мірі на долівці біля печі.

— Роздягайся та лягай, нічим тобі не вгодиш, — невдоволено пробурмотіла жінка.

Міра роздяглася.

— Яка ж ти й худа! Ну що шкапа! — Жінка її чомусь уважно роздивлялася. — Ось на тобі сорочку нічну.

Міра одягла її і непомітно сунула під руку пару револьверів.

— Ну, добраніч, — жінка вийшла до кімнати, погасила там лампу і сама вляглася спати. Тиша. Потім наче пролетіло щось. Міра стиснула рукоять револьвера, дивилася у темряву, але нічого не було видно. Обережно відсунулася з того місця, де лежала. Жінка їй постелила під піччю, а Міра перелізла в інший бік, до стінки, яка відокремлювала кухню від кімнати. Під ковдру на старому місці поклала якісь лахи, що намацала поруч. Якщо придивитися у темряві, то Міра спала нібито на старому місці. А вона сиділа під стінкою з револьверами у руках.

На вулиці Чет теж сидів, інколи підводився, щоб обійти копицю з сіном. Таким чином гнав від себе сон. Коли зафоркали коні. Щось їм не подобалося. То стояли тихенько, хрумали сіном, а то били копитами, рвалися з мотузок. Чет підійшов до них, заспокоював. Це трохи подіяло, але ненадовго. Ось знову коні почали метушитися, іржали, тремтіли, рили копитами землю, наче хотіли втекти. Тільки Дубківський був спокійний, знай собі сопів у сіні, наче немовля після купелі.

Чету здалося, що побачив він у темряві якісь вогники. Ось вони були, а ось вже не стало. Потім ще. І коні вже зовсім стали дуріти від жаху. Чет чоботом штовхнув Дубківського. Але той спав, наче вбитий. Чет зібрався було смикнути його за ногу сильніше, коли коні стали дибки, а з темряви вилетіла чорна тінь. Чет вистрелив і покотився землею. Ще тіні, він стріляв знову і знову, стріляв у вогники, маленькі вогники, що неслися на нього і вистрибували з темряви. Набої в обох револьверах закінчилися, Чет схопив шаблю, шматував нею повітря. Не повітря, якісь тіла, що гарчали і намагалися вчепитися у нього своїми ікластими пащами. Ось Чета збили з ніг, на нього кинулося одразу кілька істот, він відбивався і розумів, що пропав, загинув, його вже шматували гострі зуби нападників, аж тут залунали постріли. Це, нарешті, прокинувся Дубківський. Стріляв з револьвера, його теж збили з ніг і бозна-що було б, та з хати, де теж пролунало кілька пострілів, вискочила Міра у нічній сорочці, з револьвером і сокирою. Лівою стріляє, правою рубає хижаків, що ледь не загризли Чета. Потім допомогла Дубківському.