Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

— Я — мертвий? — спитав слабким голосом.

— Ні, живий, — запевнив Чет.

— А що сталося?

— Хатка тебе схопила. То не хатка була, а чудовисько, — пояснила Міра.

Дубківський подивився на неї, на Чета, потім зненацька почав плакати.

— Що таке? — здивувалася Міра. — Ти чого?

— Ви мене не зрадили! Не покинули! Врятували! — Дубківський посміхався крізь сльози.

— Їхати треба, — Чету ніяково було від цих шмарклів. Допоміг Дубківському підвестися і сісти на коня. Міра обтерла сотнику обличчя жмутком трави. Вух тільки не торкалася. Поїхали далі. Хвилин за десять Дубківський остаточно ожив.

— А цього чудовиська у книзі професора Бар-Кончалаби немає! Немає! — радів Дубківський.

— І що? — не зрозуміла радості Міра.

— Я теж про нього напишу! Я ж його відкрив! Ледь не ціною власного життя! Це буде Хижохатка Дубківського! На моєму рахунку вже два чудовиська! Шпиль та Хижохатка! — аж закричав у захопленні Дубківський.

— Тихіше, — сказав Чет і насторожено озирнувся навколо. — Тримайте зброю напоготові.

Їхали далі якимись вже зовсім дикими місцями, де ані сіл, ані людей, одні чудовиська.

Їхав і отаман Куделін, їхав лісом, їхав сам. Більша частина Вовчої дивізії полягла біля будинку фон Шпіла, інші розбіглися хто куди. Але Куделін не Дуже за те хвилювався.

— Мені б ті валізки та в Париж! Ох, пожив би! — казав він сам собі й посміхався. У нього вже давно був план. Назбирати тут грошенят, а потім втекти до Парижа. Він там жодного разу не був, але чув, що це місто ще веселіше за Одесу. Там усілякі ресторани, кафешантани, дівки, там можна весело пожити, відпочити за всі важкі роки каторги та війни. І він відпочине, бо він хитрий і він завжди досягає, чого хоче! — сміявся сам своїй вправності Куделін.

Ліс закінчився, далі було поле, а серед нього хутір з кількох хат при дорозі. В одній корчма колись була. Випивали тут люди, веселилися. Зараз же порожньо, війна. Та Куделін біля корчми зупинився, зліз із коня, почав стукати. Довго стукав, бо ніхто не відповідав. Хвилин десять довелося гупати, поки не вийшла до нього якась стара. У брудному вбранні, сива вся, ніс — гачком, як у відьми.

— Чого тобі? — спитала вона хрипким і злим голосом.

— Доброго дня, бабусю, — мовив Куделін підлабузницьки і аж уклонився старій.

— Ніякий він не добрий! Чого тобі? Спала я, а ти розбудив! Вештаються тут різні!

— Бабусю, мені б дідуся побачити, — сказав тихо Куделін.