Розділ 11 Охтирські пригоди

Охтирські пригоди

Чет та Дубківський злізли з дерева і зайшли у гущину лісу.

— Що ти будеш робити, Чете?

Той знизав плечима. Мабуть, вперше за життя Чет не знав, що робити.

— Я не піду до них. Нехай розстрілюють того розпусника! — дратувався Дубківський. — Я ненавиджу його! Він зрадив маму, зрадив мене, зрадив Україну! Він же не згадував про нас навіть коли розбагатів, написавши ту кляту книжку! Лише кілька разів присилав мені невеличкі подарунки на Різдво! Йому було не до мене! Спочатку та хористка, потім ті чудовиська! Ось що його цікавило, а не я! Тепер нехай гине, мені байдуже!

Чет узяв його за руку, сам притиснув палець до губ, показав, що говорити треба тихіше. Ліс не такий вже і великий, їх могли почути. Пішли мовчки, потім Чет зупинився. Дубківський подивився на товариша.

— Що?

— Я піду.

— Але ти кохаєш Міру, а не ту жінку! — здивувався сотник.

— Я був поранений. Зима, морози. Я помер би, наче бродячий собака. Переді мною зачинилися всі двері. А вона обігріла мене. Була ласкава і піклувалася. А ще дитина. П’ять років. Він не винний. Хороший хлопець. Йому жити і жити. Не можу, — тихо сказав Чет. Дубківський здивовано подивився на нього, бо не чекав, що товариш може щось розповісти про себе.

— А як же Міра?

— Не питай, — Чет скривився і заскреготав зубами.

— Вони ж розстріляють тебе.

— Та жінка не винна. І дитина теж, — Чет стояв сумний.

— Вони можуть обдурити. Розстріляють і тебе, і їх. Це ж червоні!

— Там Андрій, якщо я прийду, він врятує їх.

Дубківський підійшов до Чета, обняв його.

— Цього разу я не піду з тобою, — сказав сотник. Чет кивнув головою. — Просто є деякі справи. Я ж казав, що у мене в Охтирці кохана. Треба зайти до неї, ну і ще дещо, — Чет слухав і кивав.

Вони ще раз обнялися, вже розходилися, коли Чет зупинився.