Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

— Склад! — крикнув Дубківський. — Я так і думав! Ось, тримай!

З печі вилетіло щось незрозуміле. Гепнулося на підлогу. Потім ще одне. Далі вже виліз Дубківський.

— Там такого добра багато! — доповів сотник.

Всі дивилися на кокони з павутиння, в які були заплетені люди. Точніше, тіла.

— Павучок їх оплітає і ховає собі в нору, а потім п’є сік. Ну не сік, а ото все, що у коконі бродить. Треба ж такому одороблу чимось харчуватися. — Дубківський штовхнув павука носаком.

— Не смій його торкатися! Гад! Ви за все відповісте! Ви вже мертві! Вас вже немає! — закричала жінка і від люті аж пирскала слиною.

— Ну, це тобі, може б так хотілося, — переможно сказав Дубківський. — Мертвий твій павучок і ті вовкулаки на вулиці, а ми живі.

— Ходімо, — сказав Чет.

— Ви мертві! Мертві! Дідусь послав по вас чорних вершників! Ви мертві! Ні, ви мертвим заздрити будете! Чорні вершники! — кричала жінка, плакала і реготала водночас.

Вже на вулиці Дубківський схопив Чета за руку.

— Ти чув?

— Що?

— Про чорних вершників! — Дубківський був стривожений і переляканий.

— І що?

— Про них у книзі Бар-Кончалаби є.

— Що там є? — доєдналася до розмови Міра.

— Вони безсмертні, — прошепотів сотник і скривився, немов повідомив погану новину.

— Так не буває, — закрутив головою Чет.

— Але це не найстрашніше, — Дубківський аж тремтів. Його вуха побіліли і тривожно полоскалися під місячним світлом, наче вітрила перед бурею.