Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

— Барон пише, що рабин відпечатав його перстень на серці Голема, тому той визнав його за свого повелителя. Всього за три дні голими руками Шпиль вирив величезний котлован під фундамент. А потім почав носити брили зі станції. Величезні кам’яні брили, з яких складений будинок! Уявляєте, скільки вони важать? А їх треба ж було нести дванадцять верст від залізниці! Шпиль робив це тільки вночі, щоб ніхто не бачив. Селяни здогадувалися, що щось відбувається. Вони чули, як тремтить земля під ногами. Писали скарги. Але барон був поважною і заможною людиною, то легко відбивав усі перевірки. Тим часом будинок зростав. Барон каже, що будівництво зайняло менше року! І все робив Шпиль. Звісно, окрім внутрішніх робіт, до яких він непридатний внаслідок слабкого розуму. Барон пише, що Шпиль за розумовим розвитком наче чотирирічна дитина… Щось спекотно. Води б попити, — додав Дубківський.

— Та ти вже попив, — засміялася Міра. Дубківський почервонів, згадавши про свої вуха.

— Просто у горлі пересохло, — виправдовувався він і продовжив. — Так ось, менше ніж за рік будинок було побудовано. Величезний будинок з високими стелями, щоб Шпиль міг вільно пересуватися. Ще десь півроку зайняли оздоблювальні роботи, після чого фон Шпіл переїхав у будинок з Охтирки. Кілька селян вирішили подивитися, чи немає чим розжитися у барона. І зникли. Потім зникли двоє селян, які поїхали за дровами у ліс барона. Далі зник пастух, який вивів череду на поле барона. Череду щось так налякало, що корів збирали по околицях кілька днів. А пастуха не знайшли. Тільки калюжку крові. І сліди, величезні сліди на землі. Сліди Шпиля! Селяни знову писали скарги, але вони були ніхто при цараті, на них не звертали уваги. Вони перестали ходити на землі і в ліси барона, припинилися і зникнення. На цьому все і закінчилося аж до революції. Барон пише, що його будинок кілька разів намагалися пограбувати, але кожного разу Шпиль давав відсіч, вбиваючи грабіжників. Барон дуже хвилювався за сина, Який був в армії. Чекав на нього. Але одного дня в будинок прийшли дезертири. Встигли вбити барона. Ось бачите, аркуш з останнім записом, він у крові. Мабуть, барон не почув, коли увірвалися злочинці. Вони встигли застрелити барона до того, як Шпиль вийшов з підвалу і вбив їх. Так він залишився без господаря і жив сам, поки ми його не знайшли. Ось така історія. О, дивіться, хатка! Я попрошу води!

Дубківський нагнав коня до невеличкої хатки при дорозі. Міра хотіла їхати за ним, але Чет її зупинив.

— Стій!

— Що?

— Підозріла хатка, — сказав Чет. Міра придивилася до неї.

— Та хатка як хатка.

Ну так, звичайна селянська хата, щоправда, давно вже не білена. Та й дах солом’яний у дірках. Мабуть, живе в ній самотня бабуся, яка вже не в силах порядок підтримувати. Дубківський зліз із коня, підійшов до дверей, постукав.

— Є хто живий?

Мовчання. Міра збиралася їхати до хатки, вона б і сама попила водички, та Чет схопив її за руку.

— Ну що таке?

— Навіть стежки немає, — Чет вказав на той дивний факт, що хатка стояла на зеленому лузі й до дверей навіть стежки не було, наче люди в хату не через двері ходили, а якось інакше. Он яка розкішна зелена трава буяла до самих дверей! Чет поклав руку на револьвер. Дубківський знову постукав.

— Є хто-небудь? Нам би водички, — сказав він і підійшов зовсім близько до дверей. Аж вони зненацька відчинилися, хатка зробила різкий рух, схопила Дубківського, який зник у її нетрях. Хатка підхопилася, виявилося, що в неї є здоровезні, наче курячі, лапи, й побігла геть. Не дуже граціозно, але досить швидко.

Постріли. Чет бив з револьвера, Міра — з гвинтівки. Цілили саме по ногах і влучили, бо хатка почала шкандибати. Чет та Міра погналися за нею. Коні перелякано форкали, наче почули вовків, але підкорялися вершникам. Ще постріли. Хатка вже стрибала на одній лапі, але так їй далеко було не втекти, знову постріли, і хатка завалилася на бік. Гребла землю пораненими лапами. Чет та Міра наблизилися, тримали на прицілі.

— Де в неї голова? — закричала Міра. Вона б стріляла у тулуб, та боялася влучити у Дубківського, який був десь всередині.

— А бозна! — знизав плечима Чет. Вихопив шаблю, стрибнув з коня і обережно рушив до хатки. Вона спробувала вдарити одною з лап, але Чет відскочив, а потім кинувся Вперед і завдав кілька ударів шаблею. З хатки заюшила кров, багато крові. Хатка ще деякий час пручалася, хрипіла, намагалася вдарити лапою чи схопити своїми дверима-ротом, а потім застигла. Чет не став вичікувати, знову кинувся на хатку, вдарив шаблею, зробив великий шрам, але кров уже не текла. Тоді почав різати бік хатки. За кілька хвилин вже порпався всередині, витяг звідти непритомного Дубківського. Поклав його на траву, прислухався, чи дихає, потім поплескав по щоках. Дубківський був весь у слизі, трохи пом’ятий. Пощастило, що хатка виявилася схожою на птаху: ковтнула не жувавши.

— Ну у вас і краї! — невдоволено здивувалася Міра і закрутила головою. — Одні чудовиська. У нас такого немає.

— Тут поруч є одна річка, погана. Річка Снів. Звідти все і лізе, — пояснив Чет.

Дубківський опритомнів, відкрив очі.