Розділ 5

Тут настав час утрутитися Федоту. Він подався трохи вперед, підступив до комуніста, що стояв напроти Нестора.

— Хочеш стріляти, давай.

Від такої несподіваної заяви похмурий розгубився, опустив зброю. Але буквально на секунду. Він підскочив до Шевченка й, розмахнувшись, ударив того пістолетом по обличчю. Удар ліг на щоку, рукоятка ковзнула по шкірі, роздерла її. Федот упав. Тут Мачула щосили вдарив лежачого ногою в груди, а тоді ще кілька міських додали добряче. Нестор стояв із широко розплющеними очима, не в змозі поворухнутися.

— Розійтись! — голосно віддав команду похмурий. — Підняти його! Відвести туди!

Він показав на дерев’яну стіну великого сараю. В’язнів відтягнули, допомогли Федотові підвестись.

— А тепер… аби ти не думав… що можна жарти жартувати з НКВД… за переховування зерна треба вас розстріляти, — сказав похмурий.

Натовп розступивсь, Мачули й слід загув, а енкаведешник дійсно націлився на селян. Федот не вірив своїм очам. Ще три години тому він вважав, що гірше бути не може, і на тобі! Його життя висить на волосині. Перед ним стояв оскаженілий, божевільний чекіст. Він тримав у руках пістолет, що тремтів, злітаючи вгору й падаючи вниз. Скільки зусиль треба, аби натиснути на курок? А скільки секунд, аби відчути, що ти помираєш? Від цих думок Шевченка охопило тремтіння. Фігура похмурого, що розгойдувалась, зненацька змусила його усвідомити, що він може втратити. Федот не боявся смерті, як може не боятись міцна людина з твердою волею. Людський дух спроможні перемогти дві найсильніших речі у світі — любов і інстинкт самозбереження. Яка там смерть! Він міг зараз загинути, аби тільки лишитися вільним. Ніколи Шевченко не піде в рабство. Ніколи.

Так думав він, позираючи на сусіда. А той зібгався, наче немовля. Раптом Нестор поринув у ті самі глибини жаху, що і тридцять років тому. Удруге загибель дихала йому в обличчя. Знову він став відчувати її нестерпний сморід. Похмурий чекіст ледь тримався на ногах і цілився то в одного, то в другого. Чи легко стояти й чекати: вистрелить або ж ні? Чи багато пробігає думок? Як уберегтися й не загинути? Нестор не мав на це відповідей. Він стояв, жах здіймався в ньому, хлюпотів, заповнив усю його натуру.

Це тривало недовго — і водночас тягнулось нескінченно. Похмурий хитався. Пістолет здіймався. Натовп дивився. Енкаведешник вистрілив. Приголомшливий гуркіт розлетівся в усі боки. Грім посеред ночі був нестерпним. Тріски від стіни сараю посипалися на сніг — куля поцілила в дерево. Чекіст схибив. Він стояв і з ненавистю розглядав полонених, чекаючи, що хтось упаде. Але вони обидва стояли. Накопичена напруга звільнилась із пострілом. До похмурого підійшов високий.

— Годі тобі. Потішився, досить.

Похмурий, злегка хитаючись, немов сидів у човні в негоду, глипнув недоумкуватим, порожнім поглядом у бік того, хто говорив. Хотів був щось промовити, натомість нерозбірливо забурмотів, махнув рукою та нетвердо рушив геть. За ним потягнулися й решта, поки натовп не розпався на частини, а згодом і взагалі щез. Біля стіни залишились двоє чоловіків, старший та молодший. Місяць укрили брудні хмари, темінь розлилася по дворі. Було тихо, як ніколи. Здалеку перебріхувались пси. Федот подивився на сусіда, а той тремтів і не міг зупинитися. Кожен м’яз на обличчі Нестора здригався, тріпотів, ворушився.

— Як ти, дядьку? — звернувся до нього Шевченко.

— Я… Все… Живий, як бачиш.

— Так… Так… Мабуть.

Ще не вповні усвідомлюючи, що сталося, вони повільно пішли. Нічне село принишкло. Зрідка у квадратиках вікон мерехтіло бурштинове м’яке світло гасової лампи. У кожному такому домі спала дитина, що прокидалася від нічних кошмарів. Тому мати лишала на столі вогник, прямо біля віконця, аби малечі не було боязко. Дорогою, товсто вкритою ворсистим килимом снігу, ішли двоє. Вони йшли повільно, наче бажали тихою ходою затерти свої думки. Кожен замислився про своє. Обидва мовчали. Але якщо придивитися, то можна було побачити мокру пляму на штанях в одного з подорожніх. На морозі намочена тканина перетворилася в розкатане м’яке залізо, укрилася відтінками мармуру. Рухати замороженою штаниною було не дуже зручно, але її хазяїн думав зовсім не про це — він волів убити себе за слабкість, згоряв від сорому, що не втримав сечі при пострілі. Намагався так прикритися, аби супутник не помітив його ганьби. Кожен крок приносив йому нестерпні душевні муки, він відчував себе приниженим і розтоптаним. Чоловік палав бажанням помститися.