Розділ 5

— А що, Федюнчику, життя мале — роби не зле. Переживемо ми. І комуністів цих клятих. Куди б крива не завела!..

— Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся, що робити, то й хочеться в оцю дірочку в стелі й завити.

— А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.

— Ги, авжеж.

Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.

— Ти диви, хто тут?

— А біс його зна! Може кіт лазить.

Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.

— Та що ж таке? — обурився Федот.

— Брате, це я, — раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.

— Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?

Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.

— Братчику, як ти там? Не помер ще?

— Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.

— Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.

Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.

— Тримайте, там трошки їжі.

— Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.

— Добре, тримайтеся.

За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше — тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.