Розділ 5

— Дякую, братчику! — прокричав Федот нагору, і тінь щезла.

Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?

Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.

— Давно хотів тебе спитати: звідки ти до нас приїхав? Ти ж не місцевий? — звернувся Федот до свого сусіда.

— Тобто звідки я приїхав тридцять років тому?

— Так, мені батько казав, що ти з Чернігівщини.

— Ага, було.

— То що трапилось?

— Е-е-е, ну, слухай.

Коли Несторові минуло двадцять два роки, він служив у місцевого пана. То був повнявий чолов’яга, голомозий, із круглим, мов колесо, обличчям. Він дослужився до полковника чи то пак колезького радника за табелем про ранги, а під старість поставив господарство, їздив із дворовими на полювання, гуляв і догулював рештки життя свого в утіхах, жіночих пестощах та п’яній стрілянині. Звали пана Архипом Дмитровичем. Його великий кам’яний будинок із високими колонами та терасою, яка протяглася по всій ширині споруди, височів посеред густого, подекуди взагалі непрохідного чернігівського лісу. Звірів там було багацько, поля за межами лісу були широченні, а повітря — насичене свіжістю й пахощами трав.

День у пана починався зазвичай із голосних криків: принести йому розсолу чи то нагріти ванну. Дружина Архипа Дмитровича раптово померла років десять тому, дітей у них не було, відтак пан був сам-один, розважався, як міг. Легке похмілля стало його щоденним супутником. Солдатська лайка та вигуки були вірною ознакою, що ранок почався добре: Архип Дмитрович повний сил та бажань. І був Нестор в пана різноробом. Допомагав конюхові, порався з собаками, супроводжував господаря на полюванні. Буває, схоче пан пообідати біля самого краю лісу, то робітники тягнуть стільці, столи, а раз було навіть рояль: пан замовив із Києва артистку, яка наспівувала йому, поки той лупав добру місцеву горілку. Не сказати, щоб пан поважав своїх людей, траплялось, і нагайкою міг перетягнути, але платив справно. Утім, лише наймитам. На хуторі жило близько двадцяти родин, деякі робили на пана, виплачуючи в такий спосіб частину оренди землі. Неподалік було село, звідки до поміщика приходили люди, які бажали трохи підзаробити. Але більшість воліли працювати на себе — більше ніж половина мали коня і від двох десятин. Чолов’яги потроху випивали, жінки народжували, пан старів. Так тривало, доки одного дня Архипові Дмитровичу не виповнилося шістдесят. Він, як зазвичай, по обіді виїхав до лісу, але впав з коня і швидко геть занедужав. У ті дні Нестор був приставлений до пана, приходив, як тільки той кликав, поправляв, перевертав старого. Доводилося розмовляти з відставником, а язик в нашого Нестора тоді був такий самий гострий, як і тепер, та й поговорити хлопець любив. Спочатку пан розважався, слухаючи плутані оповідки парубка, а згодом йому навіть сподобалось. Урешті-решт майже кожної вечері молодий Нестор сидів біля господаря і, поки служниця його годувала, розважав пана різноманітними чутками та небилицями.

Це трапилось навесні. Час був уже пізній, темрява на дворі потекла ваксою, вимазала вікна чорним. Лампа горіла на столі посеред порожнього посуду. Відблиски падали на великий диван, де лежав пан. А Нестор сидів трошки далі, у кріслі, та чекав, поки господар повечеряє.

— От, кажуть, що в тамтешньому лісі завелася потвора. Тягає людину за патли, поки не вирве. Он дивіться, у селі половина — голомозі, — казав Нестор.

— Затурканий ти, але смішний, — із посмішкою відповідав йому пан, поправляючи ковдру.

— Можливо, я й затурканий, але ось що люди кажуть. Ходять у нас по дворах якісь чолов’яги, кажуть, вони «більшовики». Зібрали народ та давай чесати про рівність та братерство, — продовжував доповідати Нестор.

— Я тобі так скажу, що рівність буває лише перед смертю, — сказав пан.

— Зрозуміло, я людина темна, неосвічена. Каламутників багато чув, бувало, але от чому, Архипе Дмитровичу, ви заможний, а я бідний? — осмілів Нестор.

— О, ти, небоже, завів розмови… Воно не через те, що нема рівності, а тому, що світ так влаштований: хтось вище, а хтось нижче. Так вся конструкція світу і тримається: бідні підпирають середняків, ті — більш заможних, тоді — такі, як я, вище — губернатор, царська родина й сам государ. Згадаєш мої слова — часи зміняться, а цей принцип — ніколи, лише назви будуть інші, — прочитав лекцію пан.

— Але як же ж! Це ж замкнуте коло — де не сунься, скрізь перешкоди. І що мені, так і здохнути голотою? — не втримався Нестор.

— Та як ти смієш пану такі питання ставити?! Рівності він забажав? Працювати треба! Усі лайдаки волають про рівність, тому що хочуть нажитися на чужому! — поміщик підвищив голос, закричав, загарчав…