Розділ 5

І зненацька замовк. Опустився на диван, відкинув голову, ліг. Спочатку Несторові здавалось — той жартує, бавиться. Пан був охочий до розваг. Може, зараз засміється й вилає на три поверхи. Вояка він і є вояка, і жарти в нього такі. Чи може заснув? Хоча так рідко траплялося, зазвичай пан наказував перед сном усім вийти, погасити світло й заслонити вікна. Та наразі нічого такого не було. Хлопець підійшов до пана, але той навіть не ворухнувся. Дивні справи! Так тривало ще кілька хвилин, Нестор уже хотів було піти, коли почув стогін. Грудний, із сильним хрипом. Архип Дмитрович стогнав дедалі слабше. Нестор розхвилювався. Ще б пак! Пана, хоч він і був до нього добрий, скрізь знали як дуже непросту людину з важкою вдачею. На селі до цього звикли, тому намагалися не мозолити панові очі дарма або ж, як наймались, то сумлінно працювати. Що вже казати, боялись зайвий раз до нього підходити. Правду сказати, і сам Нестор боявся. Проте господар і далі хрипів та стогнав. Вочевидь, йому було зовсім зле. Тому хлопець дуже обережно підійшов до поміщика, щоб спитати, у чому річ, аж раптом пан несподівано простягнув руку й, схопивши парубка за сорочку, притягнув до себе. І звідки в нього стільки сил! Нестор до нестями перелякався, не маючи сил чинити спротив. Піддався, зробив півкроку назустріч. І тут Нестор побачив витріщені, страшні очі Архипа Дмитровича. Той вилупився на хлопця, немов бачив його вперше. Налиті, укриті рясною червоною сіткою судин, очі були жахливі. Побите віспою обличчя перекривилося, один кут рота злетів догори, інший упав додолу. Вуста здригалися, неначе в них раз за разом заганяли голку. На лобі з’явилися дрібні краплі поту. Від цього видовища Нестор затремтів, як горобець зимою. Пан ще дужче притягнув його до себе, спробував відкрити рота, аби скласти звуки в слова, але замість цього глибоко, широко, гучно видихнув просто в обличчя розгубленому Нестору. І тої ж миті Архип Дмитрович застиг. Це подмух виявився останнім. Насичений, з ледь помітним запахом яловичини, часникової підливи та приправ видих накрив парубка. Обдав його, як кріп. Змусив тремтіти. Немов сама Смерть дала йому почути останній прояв життя. Того життя, що вислизнуло з панського тіла й відлетіло разом із ароматом вечері.

Жах охопив Нестора. Він розтис кулак мерця, поклав руку біля тіла, відступив назад. Вискочив із вікна, побіг до невеличких будівель на краю маєтку, де мешкали наймити. Зібрав речі і тієї ж ночі втік: боявся, що його звинуватять у смерті пана.

— Так я довго мандрував, поки не прибився до вашого села. Оселився поруч із твоїм батьком. Він ще мені хату допомагав обмазувати, — завершив свою розповідь Нестор.

— Гм, а що, не можна було інакше? — спитав Федот.

— Та де там! Я молодий був! Зелений! Як утік, так і полегшало на душі. А так би не заспокоївся.

— Ні, втеча — це не добре. Чоловік має стояти на своєму до кінця. Так мене тато вчив.

— Розумний ти, як я подивлюсь. Побачимо, як звідси вийдеш, що заспіваєш.

— Ага, ти думаєш, що я когось боюся? Нехай вони бояться!

— Ти не зрозумів одного, Федоте. Нічого не змінилося. Пан, він як був, так і лишився Тільки ім’я інше.

— Але ж було кілька років. Давали продиху, жили — раділи.

— Усе тому, що нема цієї клятої рівності.

— А що є?

— Нічого. Якщо нема загробного життя, то нічого нема. А комуністи кажуть, що Бога не існує. Значить, усе. Темрява й холод.

— Ну щось же ж є?! Заради чого ж жити, га?

— Я тобі так скажу, що…

Тут двері різко відчинились, холодне свіже повітря вдерлося в підвал, як голодний пес. Майже одразу стало чути голоси, по драбині спустилося двоє. Один високий, ледь умістився в підвал, а другий до болю знайомий, хоча в темряві видно було самий силует.

— Давай, виходь, — наказав велетень і потяг Нестора до виходу.

Коли вони вибрались на вулицю, то опинились перед натовпом чоловіків, спереду стояв похмурий уповноважений. Високий пройшов уперед, і Федот зумів роздивитися другого, що спускався до них у «холодну». Це був Мачула! Він обернувся до Шевченка й промовив:

— Що, куркульська твоя пика? Попався?

Запахло самогоном; перегар, здавалося, здобув форму й кружляв між в’язнями. Тут нагодився похмурий: