Розділ «Мирон Демо»

Гінці повернулися з апробатою[62] наших планів.

Вечором 14 вересня вирушаємо на акцію. Завданням нашої частини є — зліквідувати штаб дивізії і міліцію в Олешичах та звільнити станцію. Під самим містом наша частина розділюється на групи, кожна група одержує окреме призначення, одна група обсаджує міст між Диковом і Олешичами, щоб зірвати його, якщо б надходила ворожа відсіч.

Кілька хвилин після другої години ночі дзвінко прорізав тишу вибух гранати. Це був сигнал до одночасного наступу на всі пункти. Місто заклекотіло від гупання гранатометів та дріботливого тахкання важких і легких скорострілів.

Ворог цілковито заскочений[63]. Він навіть не припускав можливости такого нашого кроку. У штабі всі преспокійно спали. Сполохані з ліжок ревом боротьби польсько-большевицькі штабовики вибігали під градом куль в білизні, повіваючи на бігу своїми білими сорочками і підштанками, наче білими прапорами для здачі. Сторожа переселенців тікає з поспіхом до будинку командантури двірця[64] і звідти обороняється. Від куль загоряється приміщення штабу дивізії, командантура міліції, командантура двірця, військова казарма. Над містом зноситься луна пожару.

З-за міста зголошується ворожа артилерія. Але вона б'є по місцях пожару, отже — по своїх власних частинах. Важкі гарматні стріли ворожої артилерії докінчують нашу роботу нищення приміщень штабу дивізії, міліції, командантури, двірця, казарми... Військова залога ворога пробує вирватись з казарми і навмання обстрілювати нас гарматками і скорострілами. Та ми — в теміні ночі, а їх кожен рух, освічений пожаром, видний для нас, як на долоні. Заховавшись за хати, дозволяємо їм вибігти з казарми й уставитись до наступу. А тоді — сипемо по них з усіх сторін градом куль...

Починало сіріти. Бій затихав. Допомога, яку, певно, штаб ворога викликав з Любачева, Дикова й Нової Греблі, не приходить, бо там — така ж сама розправа українських повстанців з польсько-большевицькими бандитами. А зі сіл, де закватировано головні сили ворота, теж не надходить підмога, дожидаючи, мабуть, ранку, щоб зорієнтуватися в ситуації.

Одержуємо наказ до відступу. На світанку оглядаємо наслідки нашої акції: розбиті приміщення штабу дивізії, міліції, командантури; станції, безліч трупів ворожих міліціонерів, жовнірів, старшин, між ними й членів штабу. Але немає часу приглядатися їм. Треба спішитись. Для нас важна тепер — зброя й амуніція. У кожного з наших — на плечі вже новий автомат, візки завантажені скорострілами, гранатометами й амуніцією.

Зрозуміло, що є вбиті й по нашій стороні. Забираємо їх щоб похоронити у братській могилі. Раненими, — а між ними майже всі члени нашого штабу з сотенним командиром включно, — заопікувались санітари.

Наша група з Нової Греблі повертається до лісу теж з полоненими: вони приводять польського поручника і 6-ох стрільців та одного русского енкаведиста. Після допиту післали ми останнього «в посольстві до Леніна», а з польськими жовнірами провели пропагандивні розмови, з'ясовуючи їм, хто ми такі і за що воюємо, і вечором відпустили їх. Опісля ствердили ми, що ті, повернувшись до своїх частин, провели там не абияку пропаганду в нашу користь.

Наша дошкульна научка ворогові не лишилась без наслідків. Безпосередньо по нашому виступі, користаючи з замішання, великі частини селян повернулись домів. Їх не спиняли, бешкетування перервалось. Ті, що повернулись, заходились приводити до порядку свої пограбовані й поруйновані мешкання. Їм ніхто не перешкоджав у тому, а сусіди — поляки стали навіть приязно помагати.

По двох тижнях військові залоги відтягнено за Сян. Першу фазу переселювання закінчено.

Та, власне, тільки першу фазу. По піврічній перерві переселенчу акцію відновлено. Почалась вона тим, що на сам Великдень 1946 р. польські священики в асисті[65] сильних відділів польської міліції забрали з українських церков ризи, ікони і всі інші церковні речі, а церкви обернено в магазини. Українських священиків, якщо вони ще залишились і не перейшли в стан світських людей, всіх заарештовано й вивезено. Почалась нова фаза виселювання, зразу на схід, а вкінці, в 1947 р. — на польські «зємє одзискане»[66].

Та за кожним разом мусів ворог дорого платити за свої злочини. Ми ж — своєю кров'ю, кров'ю і смертю в боях синів цієї землі, задокументували перед світом, що українське населення Холмщини і Лемківщини залишало свої прабатьківські землі тільки у висліді[67] ворожого злочинного насилля, а тому й зберегло за собою й за своїми нащадками святе право — повернутись у слушний час на свою рідну землю.