Розділ «В. С-ко»

На стриху[148]

Тоді для кожного було вже ясно, що німці війну програли. Лінія фронту, вигинаючись в судорогах, майже торкалася Львова. До Перемишля хвилями напливали люди зі сходу, їхали переповненими поїздами, пробиралися по багнистих дорогах тягаровими автами та роверами[149]. Перестрашені, розповідали всілякі страхіття. Перемиський допомоговий комітет, де референтом суспільної опіки працював Василь Ногайський, допомагав збігцям, як міг. Тоді на цих теренах ОУН розпочала масову мобілізацію всіх сил і ресурсів для боротьби з навалою московсько-большевицьких армій.

На вулицях купками стояли люди, з жахом вдивляючись у наклеєні на мурах афіші з списками українських націоналістів, засуджених на страту. Щодня розстрілювали їх і вішали на площах, по льохах, поза містом на пустирях. Гестапівська бестія, передчуваючи близьку загибіль, нестямно кидалась, хапаючи щораз нові жертви.

Далеко за лісистими пагорками гупали гармати — то, вгризаючись, як хорти у вовка, німецькі відділи переслідували обози Ковпака, що продерся в глибоке їхнє запілля. А обози посувалися помалу в Карпати, завантажені «партизанами», гулящими бабами з револьверами при боці, награбованими у місцевого населення подушками, перинами, коцами...

— Зближається страшний суд! — казав маленький швець із шрамом через цілу щоку, що його здобув у Першій світовій війні. В комірчині на Франківській, яку я в нього винаймав, він вичитував мені вечорами з Біблії про птахів із залізними дзьобами, про світ, дротами обснований[150], і про кари пекельні, що спадуть на Україну. Він вірив нерушимо, що саме про Україну писали старозавітні пророки у своїх натхненних книгах.

У ці гарячі дні приїхав до мене з Медики друг Микола — золотоволосий юнак з синіми полтавськими очима. Тоді ще не мав він свого псевда «Месник» і не міг знати, що судила йому доля бути редактором упівського «Перця» і згинути на широкій галявині в карпатському лісі. Микола не уявляв собі життя без віршів, і навіть тепер, ставши на порозі моєї комірчини, замість привітатись, задекламував:

Вдарити й розбити ворогів!

Спало місто і не знало:

Скоро звідкись грізний гримне стріл...

Микола розповів, як то вчора вночі скинули біля Медики з літака советську парашутистку. Вона впала на тополю, недалеко крайньої хати. І тут її побачили вранці діти. — Знаєш відьмині гнізда? — казав Микола. — Такі зелені й круглі, що ростуть на деревах. Ну, так труп тієї дівчини в зеленому «комбінезоні» виглядав з тополі, як відьмине гніздо...

Микола приїхав до мене прощатись — з своєю сестрою Олею, яку пізніше знатимуть в УПА, як Марійка Степова, він мав наступного дня вирушати до лісу.

Увечері ми сиділи з ним на перемиському кладовищі і дивилися, як розжарений диск сонця поринав за чорними зазублинами далеких лісів. Микола знову читав мені, цим разом уже свої власні, вірші і вголос мріяв.

За кілька днів після того я сидів у незнаному мені домі на торговій площі, чекаючи на фіру. Приходили якісь заклопотані люди з пакунками, щось пошепки говорили з господарем. Тоді — конспіративно — відвертався я і, нудьгуючи, дивився у вікно на безлюдну площу — на купи сміття, розбиті скриньки і тьмяні калюжі... З головної міської вулиці долітали гуркіт німецьких автомашин і глухий гомін голосів.

А десь пополудні разом з другом Орланом[151] виїжджав і я з Перемишля. Весело бігли коні, фіра підстрибувала на вибоїнах Добромильської вулиці, і в ногах у нас під соломою озивалися «фінки».

Поминули молочарню, де не за страх, а за совість відробив я шість місяців. У широкому вікні промайнула якась постать. «Значить, не всі ще виїхали». Довгими штахетами пропливло, похитуючись, кладовище, де проїдалися ми з Миколою. В'їхали в лани перестиглої кукурудзи...

Ночували в Аксманичах, на широкому ліжку, під периною. На стіні над нами, оточений фотокартками господаревих свояків та своякинь у вишиваних сорочках і мундирах цісарського війська — висів друкований портретик худої і чорнявої людини з проникливим поглядом.

— Хто це? — запитав я господаря.

— А хіба пан не знають, хто то є? Та ж то Степан!

День провели на селі. За стодолою закопали три скрині з книжками, журналами і купою циклостилевих друків[152]. Стояли, обтираючи піт, і слухали, як дзумлять бджоли, чіпляючись за жовті шапки соняшників. По небі пливли, як шрапнельні розриви, білі хмаринки, а за пагорбами гупали гармати. Ось, здавалося б, зійти на цю гору — і вже тут вони б'ють...