Розділ «Лісовий»

Невдала відпустка

В січні 1946 р. я одержав від свого командира на моє прохання відпустку до родини на Різдвяні Свята.

Радість огорнула мене, коли подумав, яку велику несподіванку зроблю родині, що давно не бачилась зі мною. Яка велика втіха буде, коли, при Святій Вечері, вони згадуватимуть мене і в ту ж хвилину я застукаю у двері, стану на порозі і привітаю засумованих.

В шумі лісових смерек розтанули прощальні святочні привіти моїх друзів. Притиснувши автомат до грудей, я подався в напрямі мойого рідного села Воля.

Смеркало. На землю падав пухнастий сніг і закривав мої сліди. Пізно вночі я прибув до свого села. Скинув шапку і перехрестився, дякуючи Всевишньому за щасливу дорогу. В селі було тихо, тільки де-не-де забреше собака. Для певности, щоб не вскочити часом поночі в засідку, я рішив піти до одного поляка, недалекого мого сусіда. Цей поляк був «своїм чоловіком», як у нас, у лісі, казали. Зайшов до нього, переспав кілька останніх годин ночі, а рано пішов до сестри. В сестри переодягнувся на «цивільного» та приховав зброю.

Було коло години 9:30 рано, як у хату вбіг задиханий 11-літній хлопець сусіда, який знав мене дуже добре. Переляканим голосом він ледве вимовив:

— Поляки! Лісовий, тікайте!

Я не знав, що почати. Поляки вже були близько. Щоб приймати з ними бій, їх було забагато. Мені самому все одно, та шкода стало сестри і маленької дитини. Треба було втікати надвір, а там воно якось буде. Я вибіг, але тікати було запізно.

На подвір'ї обскочили мене поляки на конях і закричали:

— Стуй, ренце до ґури, мами єднеґо бандеровца![71]

Обшукали мене, та, на моє щастя, я зброї коло себе не мав. Зв'язали ззаду руки й повели до майора. Майор запитав мене про ім'я і прізвище. Я подав, але не своє дійсне. Тоді він сказав, що я мушу показати «бандеровскє магазини». Я відповів, що про такі я не знаю. Тоді він спитав мене, чи знаю таке псевдо — «Лісовий». Це було якраз моє псевдо. Але я зробив байдужо-здивовану міну: «Ніколи не чув» — кажу. Відтак запитав мене той майор, чи не знаю такого чоловіка, — і подав моє правдиве прізвище. Я відповів, що знаю, але вже більше як три місяці не бачив того чоловіка. Майор сказав, що він вже більше як півроку шукає «теґо бандеровца».

Потім приступив до мене ляйтенант — росіянин зі своєю лайкою: «Ну, ти, сукин син, окончил свою работу для своей хахлацкой України, сейчас нада работать для рускаво народа! Что малчіш?» Я справді мовчав і чекав, що буде дальше. З наказу майора дали мені на плечі радіоапарат, що важив 18 кг та із зв'язаними руками повели селом! У селі люди пізнавали мене, але всі, побачивши, зникали. Привели мене під хату сестри, самі пішли до середини і спитали сестру, чи вона знає «теґо бандеровца». Сестра сказала, що не знає. Тоді привели мене в хату й запитали, чи я знаю цю жінку. Я тоді не знав, що сказала сестра і відповів, що знаю. Я ще не скінчив, як один поляк вдарив сестру по плечах крісом. Сестра похитнулась, і маленька дитина впала їй із рук. Із страху й болю сестра не могла ні плакати, ні говорити, навіть тоді, коли грабували її хату.

Потім поляки привели мене до мого батька. Старенький, сивоволосий, 75-літній батько, побачивши мене, не сказав ні слова. Коли сержант запитав батька про сина, він відповів, що вже більше, як рік не бачив сина: «Він мені непотрібний, а вам, як потрібно, то шукайте собі». На таку відповідь сержант вдарив батька в лице. Інші почали теж знущатися над стареньким, а їх у хаті було більше, як десятеро. Так хотілось закричати: «Я тут, — катуйте мене, залишіть невинного батька!» Та я знав, що це батькові не поможе, а, навпаки, тоді вони стали б ще гірше катувати його за те, що не виявив їм мене. Тому я стояв непорушно, зціпивши зуби. В душі молився до Всевишнього, щоб дав сили видержати ці знущання.

Коли батько впав непритомний, мене забрали з хати й повели на третє село — Горянки. Про втечу й думати було годі. Я мав зв'язані руки і тягар на плечах, а поляків була ціла сотня, що нею командував майор Міхальский. Це був польсько-большевицький спецвідділ у боротьбі проти повстанців.

Над вечір ми прибули до села Горянки і там поляки закватирувались. Мене передано під охорону одній групі вояків. Вони разом зі мною помістились в хаті знайомого мені господаря. Господарі, звичайно, до мене не признавалися. Увечері поляки дали мені повечеряти й сказали, щоб я приготовився до протоколу, бо все таки вони не знали, хто я такий. У кімнаті приготовили стіл. До ніг стола прикріпили шнури, щоб ними можна було прив'язати мені руки й ноги. Я лише подумав, що цей стіл я собі запам'ятаю цього вечора. Проте пізніше прийшло повідомлення від майора, що він не може бути вечором, бо дуже зайнятий і прийде аж ранком.

До хати нанесли соломи, розстелили на долівці, а мені сказали роздягнутися до білизни й покластися спати. Я виконав цей наказ й положився на долівку, що була вкрита соломою. Коло мене лежала моя охорона в мундирах і при зброї. Один із них сидів і тримав автомат наді мною, сказавши, що коли зроблю хоч один рух, він стрілятиме.

Я зробився слухняним, ще більше, як був перед тим; обдурюю свого вартового, що сплю. Зробив маленький рух, ніби спросоння, мій вартовий засвітив мені лямпкою[72] в очі, Я захропів, вдаючи сонного. Та хіба можна було мені спати, знаючи, що завтра рано йду на катування, муки й смерть?.. В голові роїлись думки, але, все одно, нічого не залишилося тільки смерть. Я погодився з думкою, що треба вмерти, але хотів вмерти легшою смертю. Як вмерти, я вже обдумав: треба скочити у вікно, тоді мій вартовий потягне по мені автоматом. Надходили останні хвилини мого життя. А так хочеться жити! В душі попрощався з родиною, з друзями та проказав тихо молитву. В той час прийшла зміна вартового. Чую, як попередній вартовий положився на долівку разом із автоматом.

Я розкрив одне око. Бачу, новий вартовий лише з крісом. Блиснула думка: скорше на двір, а там життя або смерть. Я ще полежав з пів години. Чую, всі сплять. Бачу мій вартовий тримає кріс наді мною. Вдаючи, що пробудився зі сну, я простягнувся, захарчав і попросив вартового, щоб дозволив мені вийти на двір полагодити потребу. Вартовий встав із крісла, засвітив лямпку, а тоді сказав мені вставати. Я встав. Він приложив мені кріс до плечей і вивів за поріг хати. При тому остеріг, що як тільки буду пробувати зробити крок, щоб утікати, він стріляє. На момент виходу з сіней я розчисляв. Вийшовши надвір, я наглим[73] рухом скрився за одвірок. Вартовий вибіг за мною.

В цю ж хвилину я кинувся на нього, вибив йому з рук кріса, відскочив кілька метрів й побіг, не зважаючи на сильний мороз та великий сніг. Я був босий і тільки в підштанках та сорочці. Коли відбіг з двісті метрів, за мною посипались постріли з крісів і автоматів. Спалахнули освітлюючі ракети. В селі зчинився крик. Я зібрав останки сил та намагався якнайшвидше відбігти від села.