Розділ «Туча»

«Не скажу!»

«Ні погрози, ні тортури, ані смерть не зневолять Тебе виявити тайну!»

(З «Декалогу українського націоналіста»)

Це було літом 1946 року.

Троє бійців УПА — Максим, званий Майк, бо родився в Америці й лиш кілька літ перед Другою світовою війною приїхав з батьками сюди, на Лемківщину, Мазепа, дебелий, двометровий лемко з Жогатина біля Березова, та Зоряний, родом з Сяніччини, колишній підстаршина Галицької Дивізії й учасник бою під Бродами, — повертались з праці при будові підземної шпитальки до місця постою своєї частини. Переходячи через село Гута, запримітили вони, що в одній хаті ясно світилось світло і звідтам долітав веселий гамір. Заінтриговані, пішли вони туди й побачили, що це наші селяни прадавнім звичаєм вшановують своїх іменинників Петрів і Павлів, бо це ж того дня був саме празник святих апостолів Петра й Павла. Побачивши бійців УПА, селяни запросили їх до хати й стали з радістю вгощати їх як своїх оборонців. Наші бійці були по-вовчому голодні, то й не відмовились від запрошення до смачної вечері.

Несподівано десь біля 11-ої години з'явилась у відчиненому вікні постать польського сержанта з машиновою пістолею в руках. Скерувавши її на трьох наших друзів.

— Руки вгору, не рухатись з місця!

Першим скраю біля вікна сидів Мазепа. Такі несподіванки не були для нього новиною. То ж, ще польський старшина не докінчив свого зазиву, як Мазепа підніс свою машинову пістолю, і серія стрілів в одну мить скосила, зухвалого ворога. Сержант, падаючи, потягнув ще передсмертним корчем пальця язичок і серія з його автомата розсипалась по хаті, зранивши, на щастя, тільки одну селянку в ногу.

Але сержант не був сам. Об лутки вікна зацокотіли кулі з автоматів. Мазепа сміливо виглянув через вікно: ніч була місячна й надворі видно було все як удень. На розі хати біля вікна побачив Мазепа чотирьох польських жовнірів. Звинно кинув поміж них гранату і — всіх чотирьох їх відразу не стало в живих. Та вискакувати крізь вікно Мазепа не зважився, бо в вікно далі сипались кулі скритого ворога. Видно поляків було багато й, вискочивши через вікно, він відразу попав би в перехресний вогонь скорострілів. Вибігати треба було дверима.

В тому ж часі двері відчинились і на порозі з'явилось троє польських жовнірів. Їх привітав цільно[125] зі свого автомата Зоряний. Скосивши їх, Зоряний вибіг з хати і, відстрілюючись, відступив щасливо до потоку. За ним вибіг Максим. Та його автомат затявся. Це завважив польський жовнір, якому теж затявся кріс, і кинувся на Максима. Вив'язалась між ними обома рукопашна боротьба, під час якої вони затягнули один одного до стайні, що була під одним дахом з хатою. Мазепа гукнув господарям, щоб усі тікали швидко дверми, а сам кинув через вікно в сторону ворога не одну гранату. Тим стягнув він всю увагу ворога на вікно й уможливив усім цивільним вирватись з халепи так, що тільки троє з них було при тому ранених. За ними хотів вискочити й Мазепа. Але не вспів: тільки він показався в дверях, як недалеко нього вибухла граната й відламок з неї зранив його в рам'я. Ранений, заляг Мазепа в сінях за порогом і став далі відстрілюватись. В сінях було темно, і це хоронило його від густого обстрілу ворога, що стріляв навмання.

Та скоро помітив Мазепа, що в нього вже лиш один магазин набоїв і дві гранати. Тож відповз від порога й вихопився на горище. Думав тікати туди. Але, виглянувши крізь шпарку, побачив, що ворог оточив хату з усіх сторін. Треба було виждати на пригожий момент.

Ворог завважив, що він не відстрелюється з сіней, і теж припинив стрілянину. Мазепа почув голосну команду московською мовою, щоб запалити хату, бо в ній окривається ще двоє «бандерівців». Тоді він гукнув по-польськи:

— Обивателі, не паліть, я здаюся!

Ворог прийняв це як самозрозумілий вчинок людини в безвихідному положенні, що бажає рятувати своє життя. Большевицький майор, а за ним гурт польських жовнірів ввійшли до сіней, щоб побачити, як здається живим в полон український повстанець. Та замість нього вилетіла крізь отвір граната, що розірвалась між ними і вбила большевицького майора й ще трьох поляків, а кількох ранила. Решта поляків, що були в сінях, кинулись панічно втікати. Цей момент використав Мазепа. Він скочив з горища, кинув за ними ще одну гранату і з криком: «Тшимайцє бандєровца, бо уцека!»[126]— став бігти ніби за ними до потоку. Польський мундир, що його носив Мазепа, і його вигук здезорієнтували поляків. І поки вони зрозуміли хитрощі Мазепи, він був уже в безпечному місці, в яру біля потоку.

Від вибуху гранати в сінях хата загорілась і скоро згоріла дотла. В попелищах знайшли селяни другого дня обгорілий труп Максима, а під ним труп польського вояка. Пожежа захопила їх, видно, в розпалі рукопашної боротьби на життя і смерть, і вони так і залишились у страшних обіймах, придавлені палаючими балками. Тіло Максима-Майка похоронено при участі сотні командира Ластівки на вояцькому кладовищі в Березівщині, де вже було похоронено до того часу 160 бійців УПА, що полягли в боях з ворогом. Хоронив його капелан УПА отець Кадило.

Того разу, значить, Мазепа й Зоряний вирвались ворогові з рук щасливо, тільки стрілець Максим-Майк заплатив своїм юним життям. Рана на рамені, що її одержав тоді від відламка гранати Мазепа, загоїлась швидко. «Присохла, як на собаці!» — жартував сам до себе Мазепа.

Але з другої такої халепи Мазепі вирватись не пощастило.

Це сталось через пів року, на початку лютого 1947 року. Члени УПА: Мазепа, Зоряний, киянин Драпак та Бистрий зайшли в службовій справі до села Добрянка до господаря, що був нашим зв'язковим. Всі вони були страшенно втомлені, бо довелось їм пройти майже двадцять кілометрів глибокими снігами, що при відлизі розмокли, як тісто. Посідали на лавку, щоб трошки відітхнути, й попросили чогось гарячого напитися. Та не вспіли ще добре розсістися, як хату обскочив ворог. Хата зв'язкового була, видно, під обсервацією й на неї зорганізовано засідку. Польський старшина гукнув повстанцям, щоб вони відкинули зброю й здалися. Повстанці відповіли вогнем і виглянули крізь вікно. Положення було аж надто погане, їх оточив цілий курінь польського війська, а втечу унеможливлювало ще й те, що до лісу треба було б пробігти зо три кілометри чистим полем по глибокому й розмоклому снігу. Залишилось — загинути мужньо в останньому бою, як пристало українському повстанцеві.

Більше як дві години боронилось їх п'ятеро з хати проти кількох сот ворожих жовнірів. Коли амуніція кінчилась, господар запропонував скритись до криївки, що була під піччю і мала другий вихід до яру. Всі п'ять вскочили туди. Та виявилось, що другий вихід невживаної криївки був завалений. А польські жовніри, побачивши, що вони перестали відстрілюватись, вбігли до хати й знайшли криївку. Наступив останній акт нерівного бою.