Розділ «Мирон Демо»

— Іти дальше! Ну... йдем!

— Наказ дійшов. Пішли!

Виходимо з лісу. Назустріч нам дозрілі нескошені ниви. Вітер доносить до нас все виразніше викрики сталінських посіпак, ридання жінок, плач дітей.

Грабують, може й знущаються з жінок, людожери!

Придаємо ходи без наказу. Вже недалеко. Ось потік: одні переходять кладкою, інші лізуть у воду. Я за останніми — лише б скорше. Вода неглибока, до поясу. Але ж холодна, гірська!

— Нічого! Зогріємося в бою!

Ще яких чотириста метрів. Йдемо розстрільною. Розподіл знаємо. Терен добрий.

Ніхто з друзів не говорить. Приспішені живчики[43], у жилах грає кров, в кожного нерви нап'яті до краю. Кожен пристає, надслухує, вдивляється у село, йде далі... Ще сто метрів, ще п'ятдесят, ще... І ждемо першого стрілу, вибухів гранат...

Ось переді мною двоє. Прилягаю. Увага!

В обороні села

Свист, крик, стріли, розриви — все то зливається в один могутній гомін. Палає бій. Б'ють смертоносні жужлики[44], безупинно клекочуть кулемети. Мерехтливі зорі засновує курява й дим. В очах чорніє.

Бах! Червона ракета. В її вогняному сяйві зринають криті соломою хати, садки. Ворог стривожений — ми бачимо його.

За хатами гасне промінь ракети. Знову поринаємо в море темряви.

— Наступати!

Із становищ зриваються друзі з громовим окликом: Слава!

На ворога ллється гураганний[45] вогонь. Він не видержує, тікає... Ми йдемо в погоню. Переступаємо ворожі трупи. Ранені благальним голосом прохають пощади, рятунку. Ранених не вбиваємо: зараз одержать санітарну допомогу.

Сіріє. Загоряється світанок, зринають перші промені сонця. Гаснуть останні зорі. Птаство починає ранні співи, привітно шелестить листя дерев. Село свобідне. На полях вмовкають стріли. Ворог розпорошений. Перша і друга чоти[46] вертаються із співом в село. Друга чота ліквідує недобитків.

Із хат вибігає дітвора, а далі хто живий. Вітають нас тепло, дякують, виносять їжу.

М'якшають наші серця. В очах волога роса радости, співчуття відданости.

Коли до слова прийшла «Людова»