Розділ «К. Бурий»

У засідці і в окруженні

Біля містечка Добромиля на Лемківщині пишається висока гора «Гербурт», вкрита гарним шпильковим лісом. Ця гора має велике стратегічне значення, бо панує над всією околицею, даючи зі свого верха можливість обсервувати[74] терен на яких тридцять кілометрів в кожну сторону. Тож не диво, що наша теренова боївка вибрала осінню 1944 р. якраз її для збудування нашої криївки — бункра. В ньому думали ми перебути зиму, а літом скриватись у ньому в випадку небезпеки.

З початком вересня приступили ми до будови. Ми сподівались, що бункер буде готов за два-три тижні, але ґрунт виявився такий твердий, що нам довелось витратити на збудування запланованого бункра повних шість тижнів мозольної праці. Та закінчивши нашу роботу, ми були вповні вдоволені нею. Бункер був знаменитий! Розміром був він на чотири метри довгий, чотири метри широкий, а два метри високий. В ньому примістили ми чотири триповерхові ліжка, дві лавки і столик до писання, а по кутах наш районовий архів, запасну зброю та амуніцію. Вхід до криївки був влаштований так майстерно, що й самі ми нераз не могли її відшукати. З криївки був випущений попри ялицю тоненький дріт і прив'язаний до її верха: ввійшовши зимою до бункра й закривши входове вічко, ми шарпали за цей дріт і в той спосіб потрясали вершком засніженої, звичайно, ялиці, а вона притрушувала нам рівномірно вхід так чудово, що всякий слід за нами зникав. Далі ми змайстрували два спеціяльні столики, так, що їхні ніжки мали вигляд заячої лапки, і на цих двох столиках кожен із нас входив і виходив з бункра. Нераз большевицькі горлорізи переходили понад нашу криївку, шукаючи за «бандьорами», а ми найспокійніше відпочивали собі під ними.

2-го лютого 1945 р. наш зв'язковий приніс спішне повідомлення від командира сотні УПА Бора, що був військовим зверхником нашої боївки, щоб ціла наша боївка прибула цього ж таки дня на годину 11-ту ранку на визначене в повідомленні місце. Негайно вибрались ми в дорогу і хоч сніг був повище колін, а мороз не дозволяв відкрити під час маршу рота, прибули на місце своєчасно. Тут ждали вже дві чоти сотні командира Бора (друга половина сотні перебувала в той час десь в іншому терені), — 85 вишколених і загартованих в боях бійців. К-p Бір пояснив нам, що він одержав певне і провірене повідомлення, що дорогою недалеко звідси переїжджатиме десь коло години 1-ої з Хирова до Старого Самбора весь большевицький адміністраційно-партійний актив округи. Ми, значить, повинні привітати їх тут гідно від Української Повстанської Армії.

Не гаючи часу, ми вибрались в дорогу. Командир Бір вибрав на засідку вимріяне для цього місце: ліс, що перетинає шосе Хирів-Старий Самбір. По обох боках дороги в цьому місці високі і стрімкі береги, пориті на верхах стрілецькими ровами з минулої війни. В тих ровах засілись обидві чоти, а наша боївка, що складалася з 12 осіб, замкнула вихід дороги з лісу. Саму дорогу на цьому відтинку заміновано десятьма мінами; майстром в цьому ділі був недавній підстаршина Галицької Дивізії, а тепер стрілець УПА Борсук.

Півтори години пролежали ми на позиціях, вичікуючи гостей. Ноги чуть-чуть не позамерзали. О пів до другої почули ми врешті дзвінки саней та гуркіт моторів двох лімузин і одного тягарового[75] авта. Ми підпустили ворога аж до середини дороги, де починалось заміноване поле. Тоді, на знак к-ра Бора, заграли враз наші крайні скоростріли по тилах ворога. Ворог рвонув вперед, щоб швидше проскочити лісову смугу. Але напоровся на міни. Заграли наші скоростріли з боків і спереду. На доріжці зчинилось справжнє пекло. Тікати було нікуди й боронитись ніяк. Міни зривались одна по одній, а кулі з скорострілів сипались градом з усіх сторін. Для довершення нашого діла ми закидали ще валку з горбів ручними гранатами. Не пройшло й годинки, як «робота» була скінчена: живим не залишився ні один учасник валки.

Ми зійшли вниз і розглянули наслідки нашого «вітання». 34 старшини НКВД та 9 членів їхньої охорони лежали покотом. Нашою здобиччю стало 27 автоматів, 4 скоростріли, 43 пістолі, 1 «Максим», багато амуніції і 112.000 карбованців. По нашій стороні було троє важко ранених, в тому двоє з нашої боївки. На місці кривавої розправи з ворожими ватажками залишили ми шмат паперу з написом великими й товстими літерами: «Така кара чекає кожного, хто йде на українську землю грабувати й знущатись над українським народом. — Українські повстанці». Забравши трофеї та своїх ранених, ми повернулись в свою околицю. Двох ранених з нашої боївки забрано до повстанського шпиталю, а решта нас десять відмаршувала до нашого бункру.

Повернулись ми голодні, як вовки, і втомлені довгим маршем. Підкріпились, запили гарячим чаєм і пішли спати. Не треба й згадувати, що спали всі, як побиті.

А тим часом несподівана пригода знайшла нас і під землею. Стійковий[76] Тур відчиняв собі ранком входове вічко, щоб напустити нам свіжого повітря, і побачив за яких двадцять кроків трьох большевиків. Недовго думаючи, він гукнув нам, що коло бункру большевики, а сам сипнув по них зі свого автомата. Звичайно, всіх трьох їх він скосив вмить, але це було якраз початком лиха. Тих троє большевиків були передньою стежею большевицького куреня, що переводив тут облаву, шукаючи за спричинниками вчорашньої масакри[77] большевицьких вельмож. Усі ми були вже загартовані в боях, а все таки, — ніде правди діти — нас охопила паніка. Ми зривались зі сну, бігали по криївці, шукаючи свого убрання і зброї, перевертали все й перемішували в нервозному поспіху. Та по кількох хвилинах ми прийшли до себе. Одчайдух Голуб-Войтечко перший вискакує з криївки і, ставши побіч вічка, молотить по большевиках зі свого скоростріла, щоб дати змогу всім нам повилазити з бункру. Ворог, заскочений тією стріляною й не знаючи, скільки нас, займає оборонну поставу, залягаючи розстрільною кругом бункру. Ми нашвидку палимо архів, нищимо писальну машинку й вискакуємо один за одним та залягаємо, щоб оборонятись і при тому зорієнтуватись як слід в розміщенні ворога. Ворог обстрілює нас густо, і вже по кількох хвилинах ми маємо першого раненого: стрільцеві Їжакові розірвала куля два пальці лівої руки. Та ми побачили це скорше, як він сам. Не зважаючи зовсім на поранення, Їжак не випускає й на мент[78] автомата й відстрілюється безперервно. Обкинув я поглядом усіх нас, щоб переконатись, чи всі вже вибігли з бункру, і бачу несамовиту сцену: стрілець Відвабний лежить у снігу босий і простоволосий, без плаща й без убрання, а тільки в білизні й тоненькому светері, в якому спав. Вибіг, як зірвався зі сну, і тільки автомата з торбою набоїв не забув забрати з собою.

По ворожому стрілі пізнаємо, що ворог не вспів ще обсадити схилу гори, що сходить стрімко в дебру в напрямі передмістя Добромиля Гучок. Тож на команду зриваємось усі й відступаємо в тому напрямі. Ворог поволі посувається за нами. Відвабний дістає постріл в рам'я. Двоє друзів підхопили його, і ми відступаємо далі. Схил гори заслонив нас на якийсь час перед ворогом і завдяки тому ми змогли відв'язатися від нього. Збігаємо яром на діл і бачимо перед собою — річку. Та це ще не таке лихо. Гірше, що над річкою стоїть кілька большевицьких вояків. Ми вхопили за зброю і — в тому моменті бачимо щось неймовірне: большевицькі солдати покидали на наших очах зброю в сніг, а один з них гукнув нам чистою полтавською говіркою:

— Не гарячіться, друзі! Переходьте попід ліс праворуч, там немає нікого. Ми у вас стріляти не станемо.

Ми задержались на мент недовірливо: чи не підступ це якийсь?... Але ні, вони всі зброю відкинули, а кругом більше не видно нікого.

— І в ваших грудях б'ється українське серце! — шепнув я з вдячністю, переходячи попри них. Не відповіли нічого, тільки цікаво оглянули всіх нас.

Лісовою стежкою зайшли ми в якийсь сад. Десь далеко клекотіла стрілянина: це, видно, котрийсь із відділів УПА зводив бій з ворогом. Ми були вже поза ворожим перстенем[79]. Задержались і кинулись до Відвабного, щоб помогти йому. Поскидали, що хто міг, і сяк-так убрали його, завиваючи босі ноги шаликами. Він, ранений і перемерзлий, затратив дещо змисл критичного думання і натискав руками свої пальці на ногах. З них поробились льодові соплі, які під натиском рук відламлювались, як патички. Ми відірвали його від тієї макабричної забави й пообмотували йому ноги.

Тимчасом вернувся з розвідки стрілець Нестор і приніс нам потішну вістку: господар, що в його сад ми оце зайшли, це наш симпатик і його добрий знайомий.

Зайшли до хати. Господар привітав нас радо, хоч знав, що за допомогу українським повстанцям большевики карають дуже жорстоко. Господиня кинулась приготовляти нам теплу страву, а господар тим часом поінформував нас про положення. Ми довідались, що в цій околиці переводить ворог великі облави силами трьох дивізій спецчастин НКВД, званих «Червоною Мітлою».

Погостили нас, господар запряг санки й відвіз, не зважаючи на дуже серйозну небезпеку, обох наших ранених друзів до села Ляцко, де містилася наша санітарна станиця. Він щасливо доїхав туди й віддав обох під опіку санітарки полтавки Степової. (Від неї це ми й навчились відрізняти полтавську вимову від всіх інших).

Від нашого господаря довідались ми теж про парадний похорон, що його справили большевики своїм, зліквідованим нами, вельможам. Дивитись на той похорон большевики зігнали наших селян з усіх дооколичних сіл. Це, ніби, мало бути відданням нашими селянами пошани загиблим енкаведівським ватажкам. Та в дійсності воно повернулось тільки на пропаганду для нас, бо, переповідаючи подію всі подивляли силу і сприт бійців УПА, що зуміли так майстерно послати чортові в зуби самих асів НКВД з цілої округи.

Стрілець Відвабний повернувся зі шпиталю щойно літом. Очевидно, без усіх пальців на ногах. Та він цим ні трохи не переймався, «Стріляється ж пальцями рук!» — сміявся він. І, навіть при найбільших невигодах партизанської боротьби, ніколи не давав пізнати, що він — частинний інвалід. А коли хтось часом згадував про це, він махав легковажно рукою: — Що ж, війна не матінка, не милує. Так мусить бути!