Розділ «Рубач»

Присмирення Кузмини

Між лемківськими горами, із двох сторін опоясане лісом на шляху Бірча-Сянік-Добромиль, простягалось село Кузмина, що начисляло 170 господарств, з того тільки 45 українських. Решта були поляки. Усі ті польські родини були пришельцями, «гостями» української землі. Та вони ненавиділи господарів тієї землі, українців, якоюсь хоробливою зоологічною ненавистю. Таке своє наставления[106] вони виявили ще за часів «моцарствової» Польщі[107], відібравши в місцевого населення українську греко-католицьку церкву й обернувши її на костел, причому в ганебний спосіб замордовано трьох українських селян, що стали в обороні Божого храму. Кілька сот людей було тоді ранено. Не змінилось в Кузмині з приходом большевиків і німців. Поляки видали тоді в руки НКВД і гестапо всіх свідоміших українців. Так само виявляла польська Кузмина свою ганебну жорстокість супроти українського населення й із поворотом большевиків, 1945 року, за часів «вольней демократичней Польскі». Тепер вони ще й скріпили[108] свою вандальську діяльність. Кузминські бандити спалили сотки українських хат у довколишніх селах та вимордували чимало українського населення. В своїй жорстокості бандити не щадили ні жіноцтва, ні старців, не було в них пощади навіть для немовлят; було багато випадків, що поляки кидали безборонних людей живими у вогонь.

Так вони будували «нову, демократичну Польшу» на українській крові і сльозах. А всією тією акцією керувала місцева поліція, що одержувала накази з ще більшої катівні — у Бірмі. До того, Кузмина мала піддержку від таких же бандитських польських сіл Войткуф, Міщава Долішна, Судна, Міщавка і Розпуття, де так само лилась невинно українська кров. Із-за таких безугавних злочинств Кузмини, Командування УПА призначило її на знищення.

Та ще рівно рік часу від призначення її на знищення чекала Кузмина на виконання кари. Перед роком, коли командир Громенко і широковідомий командир Хрін, що був у тому часі сотенним на Лемківщині, уложили план ліквідації Кузмини, до села наїхало багато нових польських бандитів, наші ж сили були тоді замалі і з поганою зброєю.

Час плив, зводились часті бої, багато друзів упало в бою з ворогом, відійшов від нас в інші райони славний вояк і командир Хрін, а з ним декілька інших добрих вояків. У нас залишився командир Громенко, що не забув про рішення і постановив за всяку ціну знищити бандитське кубло в Кузмині і цим припинити безкарне проливання української крови та ширення руїни на нашій землі. А бандити далі бушували ненаситно. Грабежі й мордування українських селян, стріли в Кузмині та в інших згаданих селах не вгавали. Переслідувані й зневажувані люди благали нас: «Покарайте тих грабіжників за наші кривди!» Вони знали, що ми можемо покарати польських бандитів, бо бачили, що не стало бандитської Бурівниці, Делянови, Сільниці, Партківки, Тернави й багатьох інших, де до того часу також невинно лилась українська кров.

Був гарний листопадовий день 1946 року. Пригрівало осіннє сонце і повівав легенький вітрець, скидаючи з дерев останки пожовклих листків; на сонці, у повітрі, блистіли срібні нитки, що їх у нас називають «бабине літо». В далекій височині було чути прощальну пісню відлітаючих журавлів, наче б і вони не хотіли залишатись в Совєтському Союзі.

Ця меланхолійна краса осени навівала тугу: кому за вивезеною, кому за вимордуваною родиною, а всім разом за впавшими у боях друзями. Сидячи отак проти сонця, хто чистив зброю, хто направляв подертий одяг, а друг Деркач направляв взуття. Час від часу приходила розвідка й звітувала командирові про ситуацію в терені. Командир дивився завзято в мапу і про щось радив зі своїм штабом. Про що докладно йшла розмова, повстанці не знали.

Пополудні, коло 2-ої години, командир дав наказ приготовитись до збірки. Вкоротці вся сотня стояла готова. Впав наказ маршувати. Напрям маршу — на північ, йдучи весь час лісом, ми опинились в Третьому районі. Тому, що ще не стемніло, ми, сидячи в лісі, добре відпочили, а коли почало смеркати, рушили далі в тому самому напрямку. По короткім марші ми вийшли в поле між селами й задержались, бо нам перетяв дорогу курінь командира Прута, який, як пізніше ми довідались, ішов на Вірчу.

Курінь командира Прута перейшов і ми рушили дальше. Зупинились біля присілка Кам'янки. Бунчужний[109] дав наказ кухарям піти по хатах замовити вечерю. Сотенний зробив збірку, виголосив коротеньку промову до нас і до сотні командира Барона, що тут вже на нас чекала, хоч і не в повному складі. До нас долучились теж дві боївки: командира Петі і командира Біса. Після промови командир дав спеціальні завдання чотовим, подав збірний пункт та хто куди має йти, а бунчужний роздав сірники. За той час вечеря була готова, і ми розійшлися поміж хати вечеряти. По вечері знову збірка на тому самому місці і відмарш на село Кузмину.

З місця збірки до Кузмини було недалеко. Вкоротці ми зупинились близько села Ліщавки. З другої сторони була Кузмина. Тут залишився сотник Барон зі своїм військом й одна чота нашої сотні. Наше військо, тобто 2 чоти Чайки і Залізняка і 2 боївки разом із сотенним Громенком, тихенько пішли дальше поміж польські села.

Минувши польські села, ми зупинились. Тут командир подав напрям і сказав маршувати тихо, розстрільною, доки не побачимо хат. Як появляться хати, тоді бігти на ворога, щоб чим скорше вдертися в село, бо їх застава на полі обстріляє нас, а закритим тереном не можна підійти. Початок акції мав бути по півночі в першій годині; відступ — по вистріленні зеленої ракети. Тому, що доходила перша година, ми почали тихцем підсуватися, а коли показались хати, рушили бігом до наступу. Нас привітали густі й довгі кулеметні серії. Не зважаючи на польський вогонь, ми вдерлися в село і тут розгорівся завзятий рукопашний бій. Кожний бив, як попало, стріляв, колов і молотив прикладом. Ми билися сміло, бо були певні, що ворога є шість з половиною сотень, як зранку донесла розвідка, а таку силу можна було подолати. Але перед вечором доїхало до них ще 900 горлорізів, і вони були певні, що встояться, добре окопані, з мінометами і артилерією. Бій був страшний, але ворог, заатакований бравурним наскоком наших повстанців з усіх сторін, не видержав і став тікати, куди хто міг, по пивницях, криївках, а найбільше на обороги[110] в сіно, де й знаходив собі смерть, бо обороги займалися від куль і від палаючих хат. Ми їх також не щадили.

Повстанці довго воювали, чекаючи, коли командир дасть знак до відступу ракетою. Але даремно було ждати ракети: наш командир зараз на початку був ранений. Він ще з кілометр біг сам без допомоги, а пізніше впав непритомний. Бій тривав так довго, аж почала по нас стріляти польська артилерія із села Ростовка, при тому вбиваючи й своїх. Зараз побіч мене упав стрілець Дзвін, був ранений його односельчанин і побратим стрілець Павук. Я теж дістав одну кулю, але вона мені не дуже пошкодила, бо перейшла тільки через підошву.

Під густим обстрілом артилерії ми відступили. На дорозі відступу побачили конаючого стрільця Скакуна, що дістав серію в крижі. Вийшовши на гору, ми побачили за горами палаючу Вірчу, де господарили зі своїми відділами командири: Прут, Кармелюк, Бурлака і Ластівка.

На першому збірному пункті ми зустріли раненого сотенного Громенка. Він дуже мучився. Ранених було чимало, і ми мусіли негайно відступати в запілля, щоб дати їм поміч.

По дорозі ми зустрілись із сотнею командира Барона. Вона верталася сиротою, бо її сотенний був убитий.

Сотенного Барона повстанці дуже жалували. Він був добрим вояком і командиром. Чи знатиме хтось колись, з яких околиць походив сотенний Барон і чи згадає хтось про нього як вояка УПА по його справжньому імені? Думаю, що ні, бо родом він був не з цих сторін та й добре ніхто його не знав; він прийшов у наш терен незадовго перед своєю смертю. А його родина, якщо він її мав, може й не знає, що він боровся в рядах УПА, бо він пішов з дому до дивізії «Галичина».

По закінченні акції ми відступили в безпечне місце. Раненим перев'язано рани, і звідси ми рушили на збірний пункт. Туди прибув також курінь Прута, що привів з собою сімох полонених, між ними одного українця, який попав до польської армії, йдучи з Німеччини. Перед вечором усіх полонених розпущено. Нашу сотню перебрав у склад свого куреня курінний Прут, а командиром сотні став чотар Бартель. З цікавістю читали ми звідомлення про наш наскок на Кузмину, подане в польській пресі. Поляки признались до 75 вбитих. Ранених польських розбишак возили цілий день вантажні авта до Перемишля. Скільки їх було, не знати, бо сторонніх в те місце не допускали.

Сміливий і вдалий наскок УПА на Кузмину, гніздо і твердиню польських розбишак, та зліквідування понад сто тих горлорізів (багато важко ранених поляків померло опісля в лікарні) на очах кільканадцяти сотень їхніх компаньйонів, що теж наїлись страху за своє власне життя, було доброю научкою для поляків. Примара гідної відплати бійцями УПА за злочини супроти українського цивільного населення нависла над кожним з них і помітно присмирила їхню жадобу грабежів, мордів і пожарів. Як палка звірячого наглядача присмирює кровожадного драпіжника[111].