Розділ «Богдан Б. Скала»

Під її покровом

Дрижача рука моєї бабуні піднялась вгору, благословляючи онука знаком хреста. Поморщені уста шептали: «Іди, куди кличе тебе обов'язок». Зашелестіли картки грубого молитовника, і в моїх руках опинився образочок чудотворної ікони Белзької Богоматері. — «Візьми його і завжди носи при собі, молись навіть у боях, а Вона вислухає тебе і випросить у Всевишнього ласку, щоб ти не згинув наглою смертю. Вона ж — Покрова українського війська...»

У вікно застукав зв'язковий. Промені місяця сріблили вершки яблунь, а на порозі хати великою іконою, трикратним знаком хреста, виряджали мати і старенька бабуня вже третього й останнього сина в далеку мандрівку... В ряди УПА.

Вже давно згубились за верхами обрії рідного села, вже спів пташиний віщував ранок — а я все ще держав у руці маленький образочок.

Кінчалася зима 1945 року. Із хмар посипались вже мабуть рештки сніжинок, щоб грубезним білим кожухом прикрити кволі ще билини трав, квіток і збіжжя. Весело жартуючи, розходились з-під росохатої[86] ялиці, де догоряла велика ватра, п'ятеро повстанців та група селян-господарів.

Перші йшли, щоб виконати наказ, другі — щоб ніччю доглянути ґаздівство. А ранком мали знову всі зустрітись в лісі, щоб, бувало, червонопагонники вдома не застукали. На прощання всім гукнув весело найстарший з-поміж нас — господар Пасічник: «Гей, хлопці, та ми під ялицею і не бачили, що Бог насипав каші аж по самі вуха. Який же завтра чорт, хоч би навіть і сибірський, полізе тут за нами? А он... дивіться, з церкви тільки баню видно, так замело.

Е, коли так, то я завтра і не злажу з печі. Та ще й старій вареників накрутити накажу, — а то вже давно їх їв», — жартував Пасічник мабуть до самої хати, але на половині дороги ми мусіли, на жаль, розпрощатись. Мої обов'язки провадили мене заметеними снігом полями до самітного хутора, де лежав ранений стрілець-бойовик Орел. Довго боролися з вогкою лавиною снігу мої втомлені ноги, заки відозвався мені на привітання волохатий Бровко.

В долині заховане село П'яткова (Бірчанського району) під білим сніговим дахом відпочивало вже міцним сном... Втомились дводенним летом білі сніжинки, розплились на відпочинок густі хмари, і над село викотився блідолиций. А Дід Мороз своїм розхрістаним козацьким вусом малював на маленьких шибках чудернацькі квіти та сріблом посипав гладку білу скатерть.

Топлена хата, свіжою пшеничною соломою вистелені лави в куті під образами, втома, твердий сон звичайно дуже чуйного Бровка, що преспокійно відпочивав біля печі і, може, заспокоюючі віщування Пасічника — дозволили призабути звичку-обережність. А тим часом надворі поволі вставав день 17 лютого 1945-го року. Кляті москвини з червоною польською бандою ОРМО[87] вже цілу ніч готували облогу села П'яткова і всіх його присілків. Густим ланцюгом кінноти обложили село від сторони лісів, а з першими півнями тачанками в'їхали з битого шляху.

В селі зчинилася паніка, а сім сміливців, які пробували добитись до лісу, впали в бою. Вже вчасний ранок привітав село сімома на решето постріляними трупами господарів. Решта селян, одначе, встигла поховатись до своїх криївок, і лише через припадок[88] або заскочення зловлено ще кількох ґаздів. Але не врятувались мешканці хуторів і присілків. Морозний ранок зціплював кров у жилах босих двадцяти чотирьох чоловіків, що їх під жахливими побоями провадила на мотузках кіннота до громадського дому. Кров'ю з розбитих облич значилися стежки з присілків і хуторів. А село гомоніло божевільним акордом зойку катованих старців, битих жінок і дітей та безсмертної московсько-польської лайки. У громадському домі вже від дев'ятої години ранку розгорілось пекло. Сукаті костурі рвали на шматки рештки одягу — відбивали тіло від костей. По черзі тягнув ворог кожного до лави на середині кімнати. Всі старались, з прикушеними устами, без крику, видержати перші 20 буків... Та постанови були слабшими від сили вдарів... Хоч ніхто не кричав і не плакав, та проте ніхто не здержав майже підсвідомого стогону-зойку. Аж прийшла черга на Юрка Дзвінника — станичного села П'яткова, господаря і батька дітей. З нього не видобув кат навіть зойку. Корчійно[89] здригалось бите тіло, з піднесеного костура за п'ятнадцятим ударом спадали вже грубі краплі крови, але він усе ще вперто мовчав...

Юрко лежав вже безпритомний... Полились відра холодної води, падали знову жорстокі удари. А коли після шостого відра лише тінь ще вчора дужого Юрка хрипливим голосом прошептала: «Василю, скажи моїй родині, що я вмер за Україну», — червоний кат неначе оскаженів.

Через п'ять хвилин на лаві безладно лежали вже два мертві тіла з розбитими черепами. Кат побоювався, щоб Василь не розповів родині про героїчну смерть Юрка. З тією хвилиною кожний з нас зрозумів, що для сповнення Юркового заповіту мусіло б хіба статись якесь чудо. В двадцятьох двох серцях загоріли вогні ненависти й помсти, а в свідомості кожного закам'яніла постанова: краще впадь — але не зрадь! 200 п'яних людожерів мінялись у своїй «праці», і кожний старався своєю винахідливістю і безпощадністю довести свою вірність червоним енкаведистам. Майже донага роздягнені два десятки людей, покриті синцями, з заціпенілою на тілі кров'ю, сподівались лише дочекатися нарешті розстрілу. Бо ми всі були свідомі того, що кат не випустить нікого з нас живими. Смерть від кулі уявлялась нам найбільшою благодаттю. Та ворог не спішився піти назустріч нашим бажанням. Аж до четвертої години після полудня переплітав він різні катування настирливими запитами: «Де бандерівські магазини? Хто з села пішов до УПА? Хто тут командантом? Хто збирав хліб бандитам? Хто убив міліціонерів?» Але ні одні уста не розкрились, щоб вимовити слово зради. На долівці лежали вже чотири мертві тіла, а в куточку біля печі догоряв — ще вчора веселий — Пасічник.

В кімнату влетіло троє посіпак, що награбувавши в селянських хатах доволі «трофеїв», пригадали собі того, кого ранком на мотузку привели з хутора. За волосся виволікли мене за громадський дім і поставили під старою грушею до розстрілу. Здавалось — сповнились мої бажання, приходив кінець тортурам. Призвичаєні до грабунку, кати не позабули ще пильно переглянути мої кишені. Радість неописана розмалювала звірячі очі того, що витягнув з малої кишені годинник «Омега». Але відразу ж стали один проти одного троє скрайніх ворогів. Бо годинника поділити на трьох не можна. А там пригадали, що в мене була ще маринарка. Спитали — я описав. За хвилину двоє відшукали її між одягом, що ми мусіли були скинути на стіл у кімнаті-катівні, і принесли під грушку. Один глумливо запитав: «Тобі цього вже не треба, можеш дати нам ці дрібнички?» Я потакнув і тільки попрохав, щоб мені віддали образочок Богоматері, бо хочу ще помолитись. «Нарешті одна чесно добута річ!» — проговорив іронічно той, що йому припав годинник. Другий, оглядаючи витягнений з маринарки портфель, кинув мені образочок, а сам пильно почав числити гроші. Третій пробував маринарку. Ще довго вони сварились, але розмови їхньої я вже не зрозумів. Держачи в руках світлину Богоматері, я молився щиро — готуючись в далеку неземну дорогу.

— Вставай! — почув я.

— Стріляйте так, у мене сил немає, щоб встати!

Підскочив один і замахнувся прикладом. Я інстинктовно відхилився, і п'яний бандит, втративши рівновагу, покотився на мене. Мій образочок вилетів з рук і впав біля його голови. І тут я несподівано пережив щось неймовірне. Очі звірюки злагідніли, він поволі підвівся, взяв образочок і виразно вголос прочитав: «О, Маріє, віковічна Пані Белзького замку, Ясногірська Мати наша, віддаємось під Твою опіку...» А далі сказав до інших:

— Залишмо цього хлопця. Моя мати теж має цей образок. Я не хочу брати його на своє сумління. Залишмо, — це зроблять інші... — Я втратив свідомість, не чув вже кулеметної тріскотні, що раптом гуркотом впала на ворогів...

Ранок 18 лютого відкрив мої очі. Біля ватри сидів сумний гурток селян і повстанців. Тільки з оповідань я дізнався, як відбили мене друзі з кігтів ворогів. Під грубим кожухом, хоч і слабою рукою, відшукав я за сорочкою пірваний і принищений образочок чудотворної Белзької Богоматері, щоб прикласти його до спалених гарячкою уст... Вона вирятувала мене від смерти. Вона — Покрова Українського Війська.