Розділ «Верниволя»

До останнього набою

(Присвячую моєму братові «Духові»).

1946 року, перед святом Петра і Павла я одержав повідомлення від свого брата, який виконував тоді службу в сусідньому районі, що він зі своїми друзями буде святкувати це свято у мене. Я дуже зрадів такому повідомленню, а що в групі, яку я тоді очолював, було двоє стрільців з іменами Петра, я постановив того дня зробити для них також несподіванку. Для відбуття цього свята я дав доручення видати з криївки відповідну кількість товщу[112], цукру і білої муки та увечері відправив групу стрільців до найближчого села для приготування вибагливіших тіст. Кухар, на постою, зайнявся приготуванням також відповідних страв на завтрішній день. З рештою стрільців я відійшов увечорі у сусіднє село, в якому цими днями було польське військо і помордувало людей для списання протоколів із цієї бандитської акції.

Над ранком я повернувся на місце постою, де вже були мої стрільці з принесеним печивом, що на тодішній час було для нас люксусом[113]. Одержавши звіт розвідки про рухи військ у нашому терені, я ствердив, що всюди спокій і, зарядивши чергування стійок, дав наказ на відпочинок. Звичайно по нічній акції ми спали вполудне до 1-ої години й о тій годині щойно будив нас кухар до обіду. Так було і в цей день. Збудивши нас до обіду, стійковий зголосив мені, що ранком о 5-ій годині було чути довгі серії з кулеметів у північному напрямі від місця нашого постою. Я дещо стривожився, бо мій брат зі своїми друзями мав бути у мене ще вранці, а до тієї пори його немає. Не хочу думати, що щось лихе могло статися, одначе прочуття не дає мені спокою.

Помившись і поголившись під розлогими, старовинними карпатськими буками, ми почали наш святковий обід. Під акомпаніямент журчання карпатського лісового потоку і під шум карпатського лісу я виголосив моїм Петрам побажання — витривалости і сили в нерівних змаганнях з окупантом, побажав дожити до світлих днів постання УССД[114]. Друзі у веселому і жартівливому настрої проводили ціле пополуднє. Я, одначе, переслідуваний недобрим прочуттям, відійшов у глибину лісу й почав роздумувати над тим, що могло статися і чому немає моїх гостей. У цій задумі я пробув довший час. Щойно під вечір один з моїх стрільців сповістив мене, що прибув мій брат із одним стрільцем. Я миттю побіг туди і привітався з братом. Він почав мені розказувати, чому вони спізнилися:

«Вчора ввечорі польське військо наскочило на село, в якому ми кватирували. Ми, повідомлені в час, що надходить військо, відступили до найближчого лісу. В селі вони побили багато людей і, спаливши без причини кілька хат, відійшли. Ми повернулися в село і, повівши розвідку, ствердили, що військо закватирувало в сусідньому селі. Я вирішив, що треба негайно повідомити наше командування, і вислав 5-ох стрільців зі штафетою, а сам із двома стрільцями вибрався до тебе. Коли ми переходили ввечорі через згарища села Кам'янки, почав падати сильний дощ. Тому, що ніде іншого схоронища не було, бо село цілковито випалене, ми зайшли до пограбованої і зруйнованої церкви. В церкві, крім голих стін і здемольованого[115] церковного устаткування, ми нічого не знайшли, вилізли на хори, де була розстелена солома. Ми догадалися, що хтось уже з наших стрільців переховувався тут. Хлопці почали намовляти мене, щоб залишитися тут у церкві, аж доки не перестане падати дощ. Я особисто не мав охоти залишатися в церкві, але, щоб не показати себе боягузом погодився на їхню пропозицію. Замкнувши церкву на замок, ми подалися на хори і полягали на розстеленій соломі. Хлопці скинули мокрий одяг і чоботи та полягали спати, накрившись «палатками». Я зробив те саме, одначе не роздягаючись. Так ми всі три поснули. Зі сну збудив нас гострий стук у двері. Дем'ян сказав, що це, певно, наші, такі самі, як і ми, мабуть хочуть заховатися від дощу. Я нічого не відповів, але на всякий випадок оглянув зброю і дав наказ хлопцям вдягатися. Пімста одягається, але чоботів взути не може, бо мокрі, Дем'ян таки обстоює своє, що це наші. В цей час ми почули сильніший удар у двері церкви. Двері подалися і до церкви ввійшли якісь люди. Дем'ян, не видержавши, крикнув:

— Хто там?

— А там хто?! А, бандьора, ану-ка сході вніз! Попался рибьонок, не удєрьош!

І кроки почали наближатися сходами на хори. Я миттю зайняв становище за рогом входу на хори над сходовою кліткою. Підпустивши большевика ближче, я піддав серію з автомата і скочив за ним. Він почав тікати. Поляки, що були нанизу, віддали з крісів поодинокі стріли у стелю хорів і також почали тікати за церкву. Та большевик не втік далеко, а заляг у дверях церкви. Наші очі стрінулися, він ще крикнув:

— Здавайсь!

Та в цю мить я потягнув ще серію, і він перекинувся навзнак. Я перескочив через нього, пустив ще кілька набоїв за втікаючими поляками і вбіг до церкви з криком:

— Хлопці, надолину, поляки повтікали!

Пімста скочив прямо з хорів наниз і ми вибігли з церкви.

Надворі вже було досить ясно і я побачив, що вбитим мною був капітан НКВД. Ми побігли в противну сторону, прямо дорогою в долину. Земля горіла під ногами від і ворожих куль, та ми вже не зважали нінащо, тільки щосили бігли. Відбігли з 500 метрів, а тоді змінили напрям управо, яром. Яром побігли далі, де вже не разили нас кулі ворожих кулеметів.

Та чуємо густі стріли ще коло церкви. Оглядаємось, я кажу до Пімсти:

— Чи Дем'ян є?

— Ні!

Його не було між нами.

Коли Дем'ян вискочив з церкви, нас уже не побачив, бо в таких моментах не можна пробавлювати[116] ні однієї секунди. Втративши орієнтацію, він почав бігти в протилежному напрямі, а саме туди, звідки надходило військо. На нього відразу посипались стріли, і він був поранений в ногу. Ранений, заляг під муром біля церкви і почав відстрілюватися. Та бачив, що вже живий не вийде, бо ляшня довкола нього. Він відстрілювався на всі сторони. Поляки, побачивши, що він тільки один, постановили взяти його живим. Припинили стріли і почали промовляти до нього здалека: