Відплата
З важкого, томлячого сну збудив мене раптом болючий удар в потилицю. Від нього все тіло в мене затряслось. Відрухово[118] сягнув я рукою позад себе й зловив холодне дуло автомата. Ворог?... Розкриваю широко очі й розглядаюся кругом. Ні, це тільки мій друг Комар, що спить оце біля мене, не роздягнувшись, як і ми всі, обернувся у сні й при тому дошкульно зачепив мене своїм автоматом.
На хвилю сон від мене відлетів. Не встаючи, обкинув я поглядом усю кімнату, переповнену повстанцями. П'ятнадцять нас лежало оце густо один біля одного, в убранні й при зброї, закутавшись хто в свого плаща, а хто в білу «палатку». Крізь вікна і двері та від сирої землі тягнуло вогким холодом, але це ні трошки не перешкоджало повстанцям у смачному сні. Всі спали, як побиті.
Та й не диво: до сну, на короткий відпочинок, поклалися ми страшенно втомлені. Завдання, що його ми виконали минулої ночі, вимагало від усіх нас великої фізичної та нервової напруги: довгий, форсований марш снігами, знищення двох мостів на річці Ославі, вдале роззброєння станиці польської міліції й підставлення живим до рук нашої Служби Безпеки команданта станиці — озвірілого садиста, що дався взнаки українському населенню, — і, нарешті, спішний відмарш з терену, де ми все це виконали. Усі ми були вповні вдоволені з нашої власної роботи, але втомлене тіло вимагало таки належного йому відпочинку.
У вікні мигнула тінь нашого стійкового. А з сіней долетів відгомін обережних кроків нашого господаря Карла і його тихі слова до сина:
— Йди, Івасю, на груник[119] розглянься кругом, чи спокійно, а по дорозі візьми ріща, щоб було чим запалити.
Втома привернула сон і мені.
Побудив нас усіх стійковий, впровадивши до хати троє дівчат. Кожне з них принесло клунок з харчами для нас. Це наш господар повідомив про наш побут в селі наших довірених людей і, поки ми проспалися, вони приготовили нам їжу.
Дівчата цікаво оглядали нас і шепотіли між собою:
— Марин! А друг Медвідь є теж?... А Комар є з ними?... А Грізний?...
Ми скоро позривались з застеленої соломою долівки, помились, привели до порядку кімнату й засіли до сніданку, чи власне, до обіду, бо це ж був полудень. Вив'язалась весела розмова, повстанці, а з ними й дівчата заспівали стиха повстанських пісень. При гостині та милій балачці й не зчулись, як пролетіло коротке зимове полуднє. Щиро подякували ми дівчатам за дарунки й, попрощавшись з ними, взялись до чищення зброї, бо вечоріло й треба було збиратись до відходу. В вікна став заглядати сумерк.
Враз ввійшов стійковий і зголосив, що в сусідньому селі стрілянина. Командир нашого відділу Гуцул зарядив поготівля і скріпив стійки. Скоро після цього стійковий ввійшов в кімнату вдруге, цим разом з якимось невеличкого росту юнаком. По його засніжених чоботах та споченому чолі ми догадалися відразу, що це кур'єр з сусіднього села. Він обкинув нас поглядом і спитав коротко:
— Командир?
Командир Гуцул піднявся. Гість підійшов до нього, подав йому кличку й попросив його до сусідньої кімнати. Ми залишились в напруженому вижиданні. По кількох хвилинах Гуцул повернувся — насуплений і задуманий. Зарядив збірку і став перед нами, пильно глянувши кожному з нас по черзі в вічі, наче провіряючи нашу бойову готовість. А тоді озвався до нас:
— Друзі! В сусідньому селі ворог що-лиш[120] виконав новий варварський злочин: тридцять жовнірів «Корпусу Безпєченства Вевненшнего» (Корпус внутрішньої безпеки) зробили наскок на хату, де перебував хворий вояк УПА та наш районовий інтендант друг Мирон, захопили обох їх живими й на вулиці, на очах селян, у звірський спосіб закатували. А після цього повісили господаря хати, а хату запалили. Дружину господаря та їхню маленьку дитину кинули живими в вогонь.
Нам усім від цієї вістки вдарила кров в лице, а зуби стиснулись до болю. І, не знаю: чи це командир Гуцул додав на закінчення, чи наші власні думки видались кожному з нас голосом з-поза нас:
— Помсти!
Плян дії був швидко уложений. Польські жовніри вертатимуться копальняною[121] залізничкою, що збігає з гір і переходить через міст понад річку Ославу. Там ми й зустрінемось з ними.
Короткий наказ — і ми відмаршовуємо. Проходимо лісом, звинно[122] виминаючи всі перешкоди, бо ж у лісі ми — як танцюрист на естраді. І, хоч вогким снігом маршувати важко, втоми не відчуває ніхто з нас.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спогади бійців УПА» автора Лемко І.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Роман“ на сторінці 1. Приємного читання.