Розділ «Богдан Мельодія — Крук»

Я спізнився на один день

Вітер вив несамовито страшно. Своїми сніжними завіями затирав всякі людські і звірячі сліди в глибоких лісах гір Бескиду.

«От чудова повстанська ніч!» — подумав я собі, сидячи при столі в санітарному пункті II-го району над поштою, яку недавно одержав з терену. Звичайно, з місця, по її перегляді, приступаю до писання штафет[90], звітів тощо. Будучи впевнений в тому, що «ніч наша мати», можу більше скупчитись над розпрацьованням деяких пекучих проблем.

Тимчасом хворі й ранені повстанці сплять спокійно. Лише час від часу тишину ночі санітарного пункту перериває стогін раненого стрільця Свиста. В світлі лямпади видно сильветки[91] крісів, автоматів і гранат, які в момент найбільшої скрути, як найвірніший друг — розв'язують всі туземні справи.

А снігова завірюха не вщухає. Мою працю раптом перериває тихий скрегіт дверей, в яких показався засніжений стійковий, друг Лев. Пізнаю з його обличчя, що щось має мені сказати. Коротке його повідомлення, що якісь три постаті у віддалі яких 100 метрів від санітарного пункту посуваються в нашому напрямку, викликує в моїй душі радість, бо ж це напевно, як писали мені у своїй штафеті, прибули до мене д-р[92] Рат враз з мгр.[93] Орестом. Для певности беру в руки автомат і поволі, висмикнувшись з другом Левом зі санітарного пункту, скриваємось серед ялинок, що ростуть оподалік. Друг Лев не помилився. Три тіні, по рухах яких видно було умучення, прямували до нас. Наше коротке «стій» і кличка заставили їх станути[94]. Правильний їхній відклик казав мені, що я не помилявся.

Дружнє привітання, а згодом сердечна розмова супроваджали нас всіх до санпункту. Тут застаємо вже «на ногах» санітарок Марійку і Стефу та побуджених хворих і ранених повстанців.

Щире повстанське поздоровлення, а за ним сердечні розмови заповнили інтересним змістом цю нічну візиту наших гостей.

— З точки зору медичної доцільности побажаним було б нам щось кинути за драбину, — всміхаючись, звертається гарним полтавським діялектом прибувший санітар Лазар.

На це не довго треба, було чекати: на столі з'явилась гаряча зупа і хліб. Заспокоюючи свій голод, наші гості в міжчасі розповідали нам дещо про найновіші події з терену. Казали, що польсько-большевицькі банди робили в останньому часі менші випади[95] на лемківські села, положені в III-му р-ні. Натомість в IV-му p-ні, в осідку відділу командира Хріна, бойові акції виразно посилюються. В міжчасі санітар Лазар, заспокоївши свій повстанський апетит, з усмішкою звертається до санітарок:

— Чудово смачна вечеря! Видно, що ви мусіли десь покінчити вищі куховарські курси, бо ваша страва більше мені смакувала, як наші полтавські галушки.

— А що вона вам дійсно смакувала, видно було по тому, як вам борода рухалася, — відповіла раптом одна з медсестер.

Всі зареготали.

Поговоривши ще дещо про всякі справи, ми постановили вибратись завтра, тобто 17.1.1947 р., до санпункту доктора Арпада, щоб там влаштувати відправу. А стільки маємо пекучих справ, зв'язаних зі санітарною ділянкою! По якомусь часі всі пішли спати.

Сонце вже високо піднялось на синій і небесній бані, як зі села Криве прибігає санітар Сивий і повідомляє, що в селі є велика сила польсько-большевицьких посіпак. Кажуть, продовжує Сивий, що будуть робити облави на ліси.

Короткі інструкції, і всі беремось до замаскування слідів на снігу від головної дороги. Сонце поволі починає досягати країв Ветлинської полонини, а стійка ще нічого підозрілого не зауважує. Лише час від часу над Сяном чути серію кулеметних вистрілів большевицької погранзастави.

В тій порі і над вечером небезпека звичайно минає, бо ворог із-за кривавих вже досвідів під вечір ніколи не запускається в глибину лісів. Алярм відкликано. Всі відітхнули з полегшею. Атмосфера в бункрі прибрала знову веселого повстанського виразу. Посилались жарти, а далі навіть хтось заколядував «Нова радість стала». Весь санітарний бункер підхопив колядку. І здавалось, що з нами тоді колядував весь лісистий Бескид, передаючи на своїх віттях її мельодію всій Україні.

Наш гість санітар Лазар з Полтавщини і ранений повстанець Зір з Харківщини разом зі всіма набожно закінчують «Верни волю, верни долю нашій неньці Україні».

Десь далеко в напрямку села Криве заторохкотів скоростріл, як акомпаніямент до наших коляд і повстанських пісень, що між собою чергувались.

Колядуючи й співаючи повстанські пісні, кожний із нас уявляв той день, коли наша Україна буде вже визволена, вільна, щаслива, коли в усіх лемківських селах не голодні бульбяники будуть, а наші пшеничні колачі, коли не будуть по крутих потоках ганяти собаки за людьми, коли ворог вже не буде виривати нам Бога зі серця, коли буде воля й щастя, як те сонце, що сміється до нас, як ми вийдемо високо на верхів'я.